Мандри Україною

Жовква

2011-06-28T12:57:00.000-07:00

Не так давно сі здійснила подорож до Золочева, як Дух Мандрівництва знов зачинає непокоїти нас. І коли на вулиці і площі старого Львова падають перші промені весняного сонця, Дух сей міцніє настільки, що далі опиратися його силі стає неможливо. Та й чи доцільно?

Того ми скоренько залагоджуємо свої справи, і здаємося йому, Духови. Раненько вириває він нас із лабет сну і виносит лабіринтами міських вулиць у своє царство. Парадним входом до якого є Львівський Головний Двірець (себто вокзал-:)).

Жовква не має такого файного залізничного сполучення зі Львовом, як, наприклад, Олесько, Золочів чи Стрий. Натомість з другої автостанції туди курсує багато маршруток. Тим не менше, вранці десь близько дев’ятої години із Головного вокзалу відправляється дизель-поїзд на Раву-Руську. До Жовкви він прибуває десь після десятої. Саме ним ми й скористались, аби сі добрати до одного із найцікавіших українських міст.

Про Жовкву написано досить багато – і в Інтернеті, і книжок. Ще б пак! Ренесансне «ідеальне місто», яке зберегло не тільки свою планувальну структуру, але й більшість культових, цивільних і навіть оборонних споруд, не має собі рівних в Україні. Навіть більше – мати такий солідний історичний центр – то було би досить ґонорово навіть для дуже старовинних європейських містечок. Недаром з 1998 року історичне середмістя Жовкви є кандидатом на внесення до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Заснована в 1594-ім році на місці села Винники магнатом русинського походження Станіславом Жолкевським, розбудована і укріплена згідно із ренесансними уявленнями про «ідеальне місто» видатними архітекторами та інженерами, такими як Павло Римлянин, Амброзій Прихильний, Павло Щасливий та ін., Жовква має всьо, чого може бажати душа туриста—тут тобі і замок, і історичне середмістя з кам’яницями далекого 17-го століття, кілька доволі крутих соборів, просто унікальна синагога, мури, вежі, та й взагалі цілий комплекс різних середньовічних фортифікацій. І при тому місто дуже компактне, і за півдня, як добре сі постарати, можна більш-менш із ним ознайомитись. Однак, до таких міст, як Жовква, хочеться приїжджати ще і ще. І кождий раз ним сі захоплювати, і відкривати для себе весь час шось нове.

Є багато ріжних способів вештатись старовинними містами. Можна гуляти самому і, задумливо вдивляючись у споруди, медитувати, стараючись відчути його прадавній дух.. Можна приїхати компанією вдвох-втрьох, як ми в 2008-ім році з Ігором. Теж дуже круто. Взагалі, поїздки дуже малими компаніями (2-3 людей) мають свої серйозні переваги—а саме, вони фист зближують людей. Запам’яталось, як ми з Ігорем йшли болотяними вуличками до дерев’яної церкви на Винники (се такий історичний район у передмісті Жовкви), і на нас напала галаслива зграя якихось псів. На щастя, тоті «льорики» були не дуже великі, але оден із них, тим не менше, від нас ніяк не відставав. Ми на него крикнемо – тікає. А іно сі відвернем—знову вже сі підкрадає, і гавкає, як дурнуватий. Умудрився холєрник мене за штанку легонько вхопити. І Слава Богу, що легонько:))).

А навесні ми їхали великою веселою компанією, і сей спосіб теж дуже файний. І коли самотні блукання помагають пізнати краще себе, вдвох – свого друга/подругу, то поїздки великою компанією згуртовують колектив. Що є дуже, дуже позитивно.

Жовківські вілли в зелені

В потязі Люба весь час хтіла їсти, і претендувала на канапки з наших сумок. Ми, однак, її переконували, що в нашій забюрократизованій системі не все так просто, і що для цього треба зібрати десятки всіляких підписів, дозволів і т.д. Одним словом, заставили ми Любу у кождого просити письмову згоду на то, аби вона могла си вмнути одну канапку. Надя і Юля підписали свою згоду без всяких, але ми з Ігорем добряче, як правдиві галичани, потягнули час перед тим, як виділити людині її законний харчовий пайок. Весь вагон, звичайно, мав на шо сі подивити:))

Заки Люба нарешті отримала свій довгожданий харч, ми вже минули Мацошин, останнє село перед Жовквою. От цей Мацошин треба все обминати десятою дорогою, особливо хлопцям. За словами Люби, Мацошинські дівки використовують вельми специфічний, але доволі ефективний спосіб їх причаровувати. Заходе си хлоп, ніц не підозрюючи, до місцевої кнайпи випити філіжанку кави. Симпатична дівчинка подає йому запашний, свіжо заварений, напій, він його поволеньку випиває і… серце його належит вже тотій дівчині-офіціантці навсе. За осей Мацошинський ноу-хау Любі у свою чергу розповіла Оля, близька подруга всіх нас, з якою ми незабаром мали сі здибати в центрі міста.

Ви чекаєте, жи я вам зараз розповім всі секрети Мацошинських дівок? Аякже. Ше чого. Отак візьму і розповім. Тим більше, шо я сам, якшо чесно, не вкурив ніц анітроха. Але як вже конче треба, то сконтактуйтесь із Олею чи з Любою. А не хочете, то їдьте в Мацошин сами.

За тими всіма теревенями непомітно пройшли ті півтори години, протягом яких старенький потяг терендерив ті 40 км до Жовкви, і зліва зависочів заліснений чубок гори Гарай, де в сімнайцєтім століттю стояв деревляний мисливський замок короля Яна ІІІ Собєського. Взагалі, Гарай для Жовкви—як Високий Замок у Львові: і там, і там є залишки середньовічних споруд, і з обох сі відкриває прекрасна панорама історичних центрів сих міст. Від тих часів на Гараю сі зберегла модринова алея, котра вела до замку, і якісь давні підземні ходи. Чесно сказати, я там ше ні разу не був, а Ігор хоч і був, але не має ніяких знимок. Того треба буде нам десь всім разом туди сходити.

Вперед!

Злізши з потяга, ми вирішили перше йти не в центр, а почати з оглядин передмістя Воляни, на якім сі знаходе досить цікава деревляна церква Різдва Богородиці. Як пише Мирон Парцей в своїй ґрунтовній монографії «Стародавня Жовква» [1], вона була збудована «стараннями пароха Йосипа Креницького, його дружини Ірини та набажних парафіян на місці старішої, можливо, з кінця XVI ст..» в 1705-ім році – така дата збереглася на правій стулці воріт. Ліва ж стулка датована 1587-им роком.

Коло церкви сі знаходе старий цвинтар, за яким вже починається поле. Досить цікаве місце, насправді. Восьмигранна баня старої церкви, яка підіймається над давними хрестами, виглядає досить специфічно, особливо в променях західного сонця або в місячнім світлі.

Заки ми сі валандали навколо церквиці, на ровері приїхав хлопчина, син ксьондза. Він її мав троха прибрати, і погодився показати нам церкву зсередини. Завдяки йому ми побачили чудовий іконостас, виконаний у 1708-1710 рр. жовківським майстром Кунашем, який вражає своєю довершеністю, і мали можливість полазити по хорах.

Коло церкви можна оглянути деревляну двоярусну дзвіницю, накриту пірамідальним дахом. Збудована вона була в 1715-ім році.

Оглянувши церкву, вертаємось на вул. Лесі Українки, головну вулицю Глинського передмістя, і чимчикуємо поволи до центру.

Переважна більшість туристів, котрі приїжджают зі сторони Львова, зачинают своє турне з протилежного боку, від вулиці Львівської. Але то є ні до чого. Наближатись до центру зі сторони Глинського передмістя, з боку якого оборонна система міста сі зберегла майже в первозданнім вигляді, є значно, значно цікавіше. Йдеш си звичайнов сільськов дорогов, і тут раптом перед тобов сі відкриває неймовірна панорама ріки, вздовж якої тягнеться потужний міський мур, з високими вежами у нім, який справа переходе в укріплення замку, а зліва сі тягне в сторону Василіанського монастиря; а за муром височіють дзвіниці і собори старого міста.

Дзвіниця парафіяльного костелу, за сумісництвом -- колишня оборонна вежа

Минаєш колишній монастир домініканок XVIII ст., переходиш міст, і через Глинську браму входиш гейби в йинший світ. Був їс тілько шо як у селі. Теперка ти в серці історичного міста. Тобто на старовиннім ринковім майдані.

В'їзд ринковий майдан через Глинську браму

Тут ми і здибались із Олею.

Інтерв'ю

Жовківська площа Ринок, чи то пак Вічевий майдан, як його тепера називають – се просто унікальний архітектурний ансамбль, і шось подібне до него надибати дуже й дуже тяжко. Напевно, другий найфайніший ринковий майдан в Україні, після Львова. З півночи і зі сходу його оточують чудові ренесансні кам’яниці, побудовані переважно в 16-17 ст. Що цікаво, в деяких з них сі зберегли відкриті аркові галереї, так звані підсіння, що є впливом італійського Ренесансу. У Львові такі підсіння має головний корпус університету, ратуша, театр Заньковецької, але житлових кам’яниць такого типу ані у Львові, ані в жоднім иншім галицькім місті, відай, не знайдеш. Правда, за їх історію і власників відомо не аж так багато. Зокрема, як пише Вікіпедія, у XVII століттю будинок № 13 належав митнику Руських земель Якубу Бецалови, що купив його у золотника Станіслава Томашовича. В будинку № 7 сі розміщувала єврейська друкарня Урі Ребуса «Гай Леві», запрошеного Яном ІІІ Собєським із Амстердаму у 1691 р. Таки, на думку деяких істориків, у кам’яниці під номером 9 могло сі містити посольство Венеційської республіки, за яке сі згадує в історії міста вірменського історика Садока Баронча, адже на її фасаді розміщена скульптура крилатого лева, який є символом Венеції.

Посол Венеції, її вірний лев і його кам'яниця

Костьол св. Лаврентія (парафіяльний)

Північну сторону Ринку займают так звані торгові ряди – кам’яниці XVII ст. із підсіннями, а також фундаменти аналогічних споруд, зруйнованих німцями під час Другої Світової і розібраних совітами опісля. Існуют проєкти відбудови сих будинків.

Пивниці втрачених кам'яниць

Ринкові кам'янички і слуп ганьби

На котрий ми за страшні провини посадили Любу :)

Правда, при огляді сих кам’яниць попалисмо у смішну ситуацію. Я вдома акуратно позаписував адреси вищезгаданих будинків, але, як на зло, мало яка кам’яниця там має номерну табличку. В результаті ми, як вар’яти, мусіли рахувати будинки і відшуковувати ті, які нас цікавлять.

Планування площі Ринок у Жовкві досить специфічне. Лише дві сторони майдану зайняті житловими кам’яницями. Єнші дві сторони зайняті гарнезним парафіяльним костьолом святого Лаврентія, замком та різного роду оборонними спорудами--мурами, Глинською та Звіринецкою брамами, які виходять прямо на Ринковий майдан (ше єдна екзотична риса Жовківського Ринку). Межи замком і Глинською брамою видимо ратушу, прибудовану до міського муру – ше одна чудасія, мало характерна для середньовічних європейських міст. Але в середні віки її там не було. На тім місци стояли каземати XVII століття. А ратуша сі знаходила по центрі майдану. Збудована вона була в 1683-тім році Петром Бебером (се той пан, який добудував четвертий ярус дзвіниці Корнякта у Львові) і була, вочевидь, дуже гарною. Коли прийшли австріяки, вони шось брались її перебудовувати. В результаті доперебудовувались до того, шо в 1830-х роках вона вже була в аварійнім стані, і її мусіли знести. Магістрат переїхав у єдну з кам’яниць на вулиці Львівській, де сі знаходив понад сто років. Аж в тридцятих роках під керівництвом Броніслава Віктора на ратушу перебудували старі каземати.

На початку ХХІ століття під час ґрунтовної реконструкції майдану були розкопані рештки старої ратуші. Приблизно відомий її первісний вигляд, тож були плани її відбудувати, на що, однак, коштів не стало. Може, колись і до того дійдут руки. Але зараз коби сі вдало відновити збережені памнєтки міста.

Майже весь південний бік майдану займає, як вже смо згадували, замок, котрий уже добрий десяток років перебуває на реставрації. Як пише Мирон Парцей, фундамент майбутнього замку був закладений 1595 року. За задумом Станіслава Жолкевського, замок мав штири будинки, спеціальними ґалєріями сполучені з чотирма вежами. Замок сі будував під керівництвом італійського архітектора Павла Щасливого. Після него його справу продовжив Павло Домінічі Римлянин, якому приписують розкішний вхідний портал, вирізьблений з пісковика у стилі маньєризму.

Замок – основна оборонна споруда міста. Із зовнішнього боку його огинає ріка Свиня. Що цікаво, від самого міста він теж був відділений оборонним ровом, через який був перекинутий звідний міст. Ану ж каверзні міщани задумают, чого доброго, якесь повстанє?

Далі буде...

Міська бойня

Споруди василіянського монастиря

Ше раз Ринок. Вдалині -- костел монастиря Домінікан

Олесько

2010-08-17T19:01:00.000-07:00

Старовинне містечко Олеськ неподалік Львова, відоме своєю старовинною фортецею, на брак відвідувачів не скаржиться. Однак, туристи зазвичай обмежуються лише замком, залишаючи поза увагою ряд дуже цікавих об’єктів. Тим не менше, замок—це, безперечно, найвидатніша пам’ятка цього невеликого містечка, тому з нього й почнемо нашу розповідь.

Про знамениту Олеську твердиню чув, мабуть, кожен. На відміну від більшості наших занедбаних замків, які, непотрібні нікому, стоять, мов зачаровані чудовиська, на вулицях провінційних містечок і селищ, Олеський увагою не обділений. Замковим парком, подвір’ям, палацом, бойовими галереями бродить купа туристів, парковими алеями простують фіри і брички, на яких перебрані середньовічні персонажі коротко розповідають всім бажаючим (не задурно, звісно) різні цікаві, правдиві і не дуже, історії про фортецю, її власників і їхнє життя-буття. А особливо зголоднілі відвідувачі можуть навіть підкріпитися у ресторані «Стара Гридниця», який віднедавна працює у замкових приміщеннях.

У чому ж полягає секрет успіху цього замку? Ну, причин можна назвати декілька—це і зручне географічне положення на трасі Львів—Київ, і давня історія, але, мабуть, основне—це те, що на початку 1970-х завдяки зусиллям директора Львівської картинної галереї Бориса Возницького давню твердиню було відреставровано з повної руїни і в його приміщеннях влаштовано музей—філіал Львівської картинної галереї. А охочих відвідати відновлений замок-музей завжди знайдеться більше, ніж бажаючих оглядати зарослі лопухами руїни.

Зараз у замкових приміщеннях можна (насправді не можна, а треба -:)) оглянути експозицію творів мистецтва XIII-XVIII століття.

_ _ _

Штрихи з історії

За десять кілометрів від Олеська на узгір’ї розкинулось село Підгірці. Неподалік села, відомого своїм замком і монастирем, тягнуться могутні вали, які були споруджені в сиву давнину. В Х-ХІІІ ст. тут буяло життям велике місто Пліснеськ, одне з найбільших міст Червоної Русі в той час. Подейкують, саме тут народилася княгиня Ольга. Щоб зрозуміти, яке значення мало це неодноразово згадуване у літописах місто, достатньо сказати, що воно було оточене сімома (!) рядами валів. На високих валах будувались забороли і башти, на низьких - частоколи. У Пліснеську, як і в інших містах Давньої Русі, були дитинець з палацами, посад для ремісників і торговців, а також передмістя, де жило в основному сільське населення.

Місто розвивалося і мало великі перспективи. Але в ХІІІ столітті одного прекрасного дня його вщент знищила монголо-татарська орда. Хоча життя в Пліснеську ще тліло десь півстоліття, більшість мешканців або загинули, або покинули це місце.

Частина Пліснеських біженців оселилися в районі теперішнього Олеська, і заклали на підвищенні серед мочарів городище. Згодом на його місці постала фортеця.

На вершині пагорба, оточеного непрохідними болотами і мочарами, було споруджено овальний у плані кам’яний мур, периметром приблизно 130 метрів. Мур цей зберігся донині, його добре видно, він складає основу замку. Всередині був дитинець, на якому були розміщені житлові та господарські приміщення. А нижче, по схилу гори, кільцем проходив вал із частоколом, а далі - ще одна лінія оборони - вал з водяним ровом.

У 1327 році замок перейшов у власність Юрія - сина мазовецького князя Тройдена і руської княжни Марії. Юрія запросили бояри на галицько-волинський князівський престол після того, як згас рід Романовичів. Ця дата дозволяє припустити, що замок побудував один із синів галицько-волинського князя Юрія Львовича - Андрій або Лев.

Через своє положення на межі Галичини і Волині, Польщі і Литви, замок постійно переходив з рук у руки. З 1340 року фортеця була власністю литовського князя Любарта, у 1366 році переходить до рук Польського короля Казимира Великого. Через деякий час Казимира на польському престолі змінив Людовік, який одночасно був і угорським королем. Він передав Олеський замок у власність князю Владиславу Опольському-- останньому князю Галичини, який проводив політику окатоличення цих земель. Владислав Опольський передав Олеський замок галицькому католицькому архієпископу, що викликало протест у місцевого населення. У Олеську вибухнув бунт. Повстанці на два роки зайняли замок.

Макет замку XIV-XVI ст.

Після того, як король приборкав повстанців і відібрав замок назад, боротьба за твердиню не вщухала, і замок декілька разів належав то Польщі, то Литві.

У 1432 році Олеська твердиня після тривалої облоги була здобута військами польського короля Владислава Варненьчика. У 1441 році король передав замок з разом з містом і навколишніми землями у вічне користування Янові із Сєнна, нащадки якого почали називатись Олеськими. Після його смерті замок і місто одержав син Петро. До Олеського замку належала тоді ціла округа — аж до границь з Волинню.

В кінці XV століття в Олеську звели костьол, який стоїть у центрі міста і досі.

Після смерті Яна із Сєнна, Олесько разом із замком одержав його син Петро, пізніше його дістали у спадщині по половині його дві дочки, а за їхніми чоловіками замок перейшов до родин Каменецьких і Гербуртів.

Найстаріші стіни замку

У 1605 р. замок з містом і частиною сіл став власністю руського магната Івана Даниловича. У І629 р. в Олеському замку народився майбутній король Польщі Ян Собєський. Є дані про те, що у Даниловича в Олеську на службі перебував батько Богдана Хмельницького -- Михайло.

За Івана Даниловича замок набрав майже сучасного вигляду. Із середньовічної твердині замок набув рис ренесансного палацу.

Ренесансний замок, збудований на давніх стінах

В Олеську Данилович будує першу школу й лікарню для селян. Оскільки син Даниловича Станіслав, єдиний його спадкоємець, загинув у боротьбі з турками, його маєтки як посаг перейшли у власність до Конєцпольських.

Відновлені замкові інтер'єри XVII ст.

Під час українсько-польської війни 1648-54 рр. замок зазнав деяких руйнувань.

У 1681 році через борги Конєцпольський змушений був віддати замок Яну Собєському, який на той час уже став польським королем. Собєський бере замок у свої руки й з 1684 по 1687 р. ремонтує його. Будуються господарські приміщення, відновлюється парк.

Замковий парк

Приблизно так розважалась вся та аристократична братія у XVII сторіччі

У 1716 р. замок переходить до сина короля — Якуба, який через три роки продає його Станіславу Жевуському. Син Жевуського, воєвода волинський Северин, щедро прикрашає інтер'єри, перетворюючи споруду в розкішний палац у стилі XVIII ст.

Ренесансні двостулкові двері, через які проходить Оксана --

єдині у замку оригінальні двері, збережені із XVII ст.

Камін

Після смерті Северина Жевуського замок починає занепадати. Всі цінні речі Жевуські перевозять у Підгорецький замок, який був їхньою головною резиденцію. Олеський же замок спочатку продається Зелінським, потім Літинським, і поступово руйнується.

У 1838 році значної шкоди будівлі завдав землетрус. Ніби цього було мало, фортецю нищать самі власники: після того, як у одній із стін знайшли замурований скарб, власники починають розбивати мури, каміни, знімати підлоги, сподіваючись ще щось. До кінця 19-го століття замок перетворюється у руїну.

Після того, як у 1880-их роках замок викупила держава, замок поступово реставрується. До 1939 року приміщення замку використовувались під сільськогосподарську жіночу школу.

Сильних руйнувань замок зазнав під час ІІ світової війни. Плюс до всього у 50-х роках у нього влучає блискавка, і замок згорів. До 1960-х років від замку залишилися самі руїни.

Вигляд замку у 50-х роках

На щастя, Борис Возницький у 1970-му році береться за реставрацію замку. Через п’ять років його було повністю відновлено. У приміщеннях розташовується музей – філія Львівської галереї мистецтв.

Сучасний вигляд

Експозиція

Отака-то історія, малята.

_ _ _

До Олеська народ добирається зазвичай на власних автівках або автобусами, однак, можна і електричкою—від залізничної станції Ожидів до Олеська всього лиш добра година спокійної пішої прогулянки, під час якої ще й можна оглянути ряд вартих уваги об’єктів.

Як ми вже неодноразово зазначали, залізничний транспорт має ряд серйозних переваг. По-перше, в поїзді значно зручніше робити розумний вигляд і читати всілякі історичні матеріали про замок, місто і його околиці, таким чином себе морально налаштовуючи на духовне збагачення від оглядин історичних пам’яток (Наплів я тут, конешно, сім мішків гречаної вовни, але хай вже буде). В автобусі як почнеш читати, то особливості наших доріг змусять не тільки відкласти вбік книжку—вже навіть на замки ніякі дивитись не захочеться, аби тільки швидше вийти з тої тарадайки десь на природу і подихати свіжим повітрям.

По-друге, в поїзді компанія сидить писками один до одного, і хочеш-не хочеш, мусить про щось балакати—а ніщо так не пришвидшує час, як весела балаканина. Незчуєшся, як ти вже на потрібній станції. Я вже мовчу про те, що перед поїздкою в електричці можна з’їсти пів кавуна і не відчувати при цьому особливих фізичних і моральних страждань. Автобус же у такій ситуації доведеться зупиняти. Здогадайтесь, чому?

Керуючись такими міркуваннями, ми з Наталею, Ірою і Оксаною (Ігор, який зазвичай любить поїхати десь світ за очі, цього разу приєднатись не зміг) для поїздки в Олесько вирішили скористатися послугами саме Укрзалізниці.

(Інформація опублікована на правах реклами – я очікую, що тепер залізничні квитки наша весела компанія мала б діставати на халяву).

По дорозі нас налякали, що йти до того Олеська від станції два дні полем і три дні лісом, і інакше, як маршруткою, ми від станції до замку не доберемось. Однак, постоявши на трасі пару хвилин, ми вирішили, що ми люди круті і на таку відстань нам маршрутка не потрібна. Виявилось, що не такий страшний дідько, як його малюють, і за якихось сорок хвилин ми вже були в Йосипівці (сусіднє з Олеськом село) і здалеку бачили замок.

Погода, всупереч всім похмурим прогнозам, випала дуже класна, ми йшли весело і бадьоро, наспівуючи різні хвацькі пісні і звільняючи придорожні яблуні і сливки від зайвого вантажу. І взагалі, все би було просто чудово, якби в Іри не натерла нога. А то Іра вже і роззувалась, і взувалась знову, а йти все одно було важко, як холєра.

На щастя, один дідич наприкінці вісімнадцятого століття при дорозі, там, де Йосипівка переходить у Олесько, побудував собі гарненький палацик з невеличким парком. За словами Ігоря, найбільшого серед нас знавця творчості Іваничука, цей палацик навіть згадується у його романі «Вода з каменю». Добре, але що має палацик 18-го століття до Іриної ноги, спитаєте ви?

Не спішіть поперед батька в пекло. Все по порядку.

За радянських часів, як це часто бувало, у палацику розмістили лікарню. До палацика ми прийшли із пізнавальною метою, але там зустріли справді щирих лікарів, які клятву Гіппократа, мабуть, пам’ятали добре, і вони нам принесли пластир, а також порадили нарвати подорожника. Це Ірі допомогло, і нога після того вже не турбувала.

У пошуках подорожника

Однак, невідомо, як би то всьо було, якби у далекому вісімнадцятьому столітті один пан не вирішив побудувати там палацик. Все на світі пов’язано, друзі мої. ))

Але палацик, зведений у стилі класицизму, рекомендуємо відвідати і вам, навіть якщо зі взуттям у вас все буде гаразд. Будинок оточений гарним парком, та й сама будівля симпатична, хоча й досить занедбана. Вклавши певні кошти, з цього місця можна зробити цукерку.

Оглянувши палац із парком, повертаємося на дорогу.

За декілька хвилин зліва при самій дорозі з’являється оточений парканом пагорб із капличкою нагорі. Це старий Олеський кіркут, єврейський цвинтар. Місце досить специфічне, подекуди видніються старезні мацеви (надгробні плити) із написами івритом. Більшість цих надгробних плит були зняті і покладені під асфальт на трасі. Тепер, як нам пізніше розказав гід у замку, на тому місці, де під асфальтом лежать ці плити, постійно трапляються аварії. Очевидно, плити потрібно повернути туди, куди вони належать.

Із пагорба відкривається гарний вид на замок--звідси він як на долоні:

Наступний об’єкт – синагога ХІХ століття. Десь за сто метрів перед костелом потрібно звернути направо, там за сквером ви її знайдете. Фактично, від неї залишилися тільки одні руїни. Споруда вже скільки стоїть без даху і ніким не доглядається. Якщо терміново не вжити заходів для її збереження, то з цим важливим свідком історії містечка можна буде розпрощатися.

Від синагоги видно церкву кінця ХІХ-поч. ХХ століття:

Оглянувши синагогу і понарікавши, який ж ми, українці, безвідповідальний народ, переходимо сквер і виходимо до костелу – найцікавішої після замку пам’ятки міста.

Як уже згадувалось, збудований він був у 15-му столітті, а саме у 1481 році. Зрозуміло, виконував він не тільки культову, а й оборонну роль. Готичний костел із потужною вежею-дзвіницею з грубезними стінами, а також старий мур навколо нього – непогано зберегли оборонний вигляд. І в мурі, і на дзвіниці видно бійниці.

Нам навіть випадково пощастило потрапити всередину костелу. На жаль, старовинні розписи (якщо вони були) не збереглися, всі розписи нові. Зараз церква належить УПЦ КП.

Склепіння

Цей портал явно старий

Помилувавшись костелом, наробивши велику кількість фоток, поспішаємо далі. Вже пів на третю, а попереду – ще стільки всього! В тому числі і головна ціль нашої мандрівки – замок.

Однак, від костелу до замку недалеко – десь 5-10 хвилин ходи. Ось і він відкривається перед нами у всі своїй красі.

Зліва бачимо бароковий монастир капуцинів 1737 року, заснований Жевуськими. Однак, до монастиря вернемося пізніше – треба поспішати до замку, адже в будні дні музей працює тільки до четвертої години.

Монастир

Велич замку заворожує погляд

--Тук-тук!
-- Хто там?

Олеський замок, який несе на собі відбитки багатьох століть, мабуть, найромантичніший з усіх наших замків. З усіх наших замків він якийсь найбільш химерний за формою, і водночас надзвичайно гармонійний. Добре видно овальний мур XIII-XIV ст., поверх якого надбудовано ренесансний палац. В поєднанні із краєвидами, які відкриваються із гори, замок справляє неповторне враження.

Панорама середмістя

Обходимо помалу замок, оглядаючи мури з контрафорсами, і вдаючи із себе великих спеціалістів, з поважним виглядом обговорюємо, яка частина з якого століття.

Дуже гарне враження справляє внутрішній двір, з криницею, гарматами і бойовою галереєю. Із останньої відкривається захоплююча панорама Олеська і мальовничих околиць.

Внутрішній двір

В музеї виставлені багато цікавих творінь мистецтва з різних часів від XIII століття. Також дуже цікаво оглядати відтворені замкові інтер’єри XVII сторіччя.

Після відвідин музею обов’язково слід прогулятися замковим парком. В парку є столики, за якими після довгої мандрівки можна перекусити.

Смак терпкого чаю з термоса і розклеєна канапка з розтопленим маслом на разом із виглядом середньовічного замку буде одним із найпозитивніших вражень за всю вашу поїздку.

При виході із території фортеці з нами розговорився вищезгаданий гід, який, вочевидь, чекав на екскурсантів. Він нам розповів багато дуже цікавих речей про замок і особливо про саме місто – інформацію, яку в Інтернеті знайти дуже складно.

Оглянувши монастир капуцинів, ми за наводкою нашого добродія попрямували назад до центру міста, де біля самого костелу відшукали дві сірі, нічим непримітні кам’яниці -- зараз там селищна рада і поліклініка. Однак, датуються ці будинки ще XVII-XVIII століттям. Що-що, а такого ми знайти в Олеську не сподівалися. Старі кам’яниці є у Львові, є у Жовкві, але в Олеську… Це знахідка.

Ось вони, ветерани цивільної архітектури Олеська. Не віриться, правда?-:))

Решта старих будинків у центрі датуються XIX—поч. ХХ сторіччя.

Як, наприклад, ось цей

Варто відвідати також старий Олеський цвинтар—від центру буквально 5 хв. ходи. Там можна знайти величезну кількість красивих мистецьких надгробків. Деякі з них –авторства відомих скульпторів Шімзерів (Цікаво було б довідатися, які саме-:))

І ще одне. Замок і оборонний костел – це не єдині фортифікаційні (тобто оборонні) споруди, які залишились від середньовічного міста. Цвинтар з протилежного від центру боку оточений земляним валом, який колись оточував все середмістя. Вал дуже добре зберігся. Вилізши на нього, перед вами знову відкриється велична панорама замку, а також костелу.

Вид на замок із валу

Одним словом, в Олеську є що дивитися. І шкода, що більшість туристів оглядають тільки на замок, залишаючи все решта поза увагою.

Отак ми собі міркували, аж поки не показалася з-за рогу наша маршрутка. За півтори години ми всі, щасливі і повні вражень, були дома.

А для тих, кому це може знадобитися, зазначимо, що маршрутки на Львів курсують щоп’ятнадцять хвилин аж до дев’ятої вечора. Так що за транспорт можна не хвилюватися.

Приємних подорожей з укртревелом!-:))

Список джерел:

1. Перш за все, О. Мацюк «Замки й фортеці Західної України»

2. Дуже приємний гід, який нам розповів багато цікавого

3. Замки й Храми України, звичайно.

4. Сайт «7 чудес України» -- досить класний ресурс, до речі.

5. Само собою, Вікіпедія—Вільна енциклопедія.

6. Сайт ресторану «Гридниця» -- теж містить корисну інформацію.

Рогатин

2010-03-28T15:47:00.000-07:00

Рогатин. Площа Ринок (вона ж площа Роксолани)

Рогатин – старовинне місто, розташоване на давньому Волоському шляху, десь на півдорозі між Львовом і Станіславом. Зараз через столицю Рогатинського району проходить модернізована версія цього шляху—автотраса Львів--Івано-Франківськ.

Незважаючи на своє вигідне розташування (траса ж бо проходить через сам центр міста), Рогатин зараз не є розкрученим туристичним центром. А дарма, бо місто є дуже навіть цікаве і там є на що подивитись. А такі пам’ятки, як церква Різдва Богородиці і дерев’яна церква Святого Духа, є справді унікальними.

Перша письмова згадка про місто Рогатин походить із 1184 року. Місто тоді належало боярам Рогатинським. Саме у ті часи будується вищезгадана церква Різдва Богородиці, найдавніша пам’ятка міста. Свідченням її давності є виявлений напис слов’янськими цифрами «1184», що вважається датою її побудови. Відтоді споруда пережила через безліч перебудов різного часу, що зробило її особливо унікальною. Зовні вона не зовсім схожа на типову давньоруську церкву, як ми собі звикли уявляти. Церква має виразно готичні дзюбаті вікна, а також ренесансного вигляду портал. Від давньоруських часів походять апсидна частина і арки на фасадах. [4]

Як це було типово для тих часів, церква мала не тільки культове, а й оборонне призначення. Вона відігравала роль важливого оборонного форпосту міста. Про це свідчить не тільки оборонний вигляд самої церкви зі своїми бійницями, але й також збережені оборонні мури з в’їзною брамою і вежею, які датуються XIII-XIV століттями. Як і сама церква, ці оборонні елементи чудово відреставровані. Трохи незрозуміло, чому мури і оборонна вежа такі невисокі, а бійниці розміщені не вище людського росту. Скидається на те, що ці споруди частково ввійшли в землю.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці з її укріпленнями

Церква Різдва Пресвятої Богородиці була значним культурним осередком для місцевих русинів-українців. Саме при ній брати Юрій та Іван Рогатинці домоглися права організувати в Рогатині місцеве братство за взірцем Львівського Успенського братства, яке подарувало йому свій статут, допомогли відкрити при ньому школу, прислали зі Львова дяків-учителів.

Церква разом із оборонними мурами з вежею становить дуже цікавий туристичний об’єкт. Розташоване це кам’яне диво на площі Ринок, яка тепер називається іменем Роксолани. Однак, це—зовсім навіть не єдина вартісна річ у місті, хоча навіть її самої достатньо, щоб Рогатин був вартим уваги відвідувачів.

Якщо підемо дорогою, яка проходить повз оборонний мур і вежу кудись вниз, вийдемо до дерев’яної церкви Святого Духа, що розташована над річкою Гнила Липа. Церква, побудована 1598 року, згідно з деякими припущеннями, є відбудованим аналогом своєї попередниці, у якої правив батько знаменитої Насті Лісовської-Роксолани, яка потрапивши у татарський полон, згодом стала улюбленою жінкою турецького султана Сулеймана Пишного.

Церква Святого Духа

Дана церква також представляє значну мистецьку цінність, що розуміли ще за радянських часів. Вона була відреставрована і там було влаштовано музей. Разом із низкою інших західноукраїнських дерев”яних храмів церква Святого Духа є кандидатом на внесення до світової спадщини ЮНЕСКО.

На церковному подвір’ї розміщений давній цвинтар із старезними могилами. А внизу тихенько собі тече Гнила Липа, якою простує грізний флот місцевих гусей. Місце дуже затишне і романтичне, в тому числі й у самотній, зимнющий і похмурий березневий день.

Оглянувши церкву і насолодившись її таємничою атмосферою, повертаємось попри церкву Різдва до серця міста—Ринкової площі.

Особливо активно на цій площі життя почало вирувати після отримання містом Магдебурзького права у 1415 році, завдяки чому почався інтенсивний розвиток міста.

У 1535 році польський король Сигізмунд підтвердив привілеї Рогатина, що сприяло становленню міста як важливого ремісничого і торговельного центру Галичини, (рогатинські ярмарки і торги тривалий час не поступалися навіть львівським). Також місто одержало герб із зображенням в центрі рога оленя і латинської букви R. [3,5]

Десь в XVI ст. почалася міграція євреїв із Сілезії, Польщі та Угорщини на Галичину, і в Рогатині утворилася єврейська громада.

Саме тоді формується забудова передмістя, в тому числі й Ринкової площі. По центрі майдану, де тепер пам’ятник Роксолані, 1539 року була збудована ратуша, при якій містилися майстерні, що виробляли сукно.[5]

На жаль, житлової забудови тих часів у Рогатині не збереглося. Ансамбль площі Ринок, як і цілого середмістя, складають сецесійні кам’яниці ХІХ-ХХ ст. Однак, цікаво, що будинки, що ними забудовано тепер ринкову площу, стоять на давніх фундаментах і мурованих льохах, призначених колись для зберігання товарів, тобто є значно давнішими за самі будинки [5]. Є сенс ці підвали ретельніше дослідити і відреставрувати, як це робиться за кордоном і навіть у Львові. У них можна розмістити кав’ярні, сувенірні магазини, музей, якусь мистецьку галерею. Однак, для того потрібно, щоб Рогатин почали відвідувати велика кількість туристів.

Ріг площі Ринок

На площі містився міський водозбір, вода до якого надходила дерев'яними трубами. На кутах ринку починалися головні вулиці міста, що вели до Львівської, Галицької та Краківської брам і далі переходили в гостинці. Місто звідусіль захищали широкий вал та рів. Залишки земляних укріплень подекуди збереглися вздовж сучасних вулиць Фортечної та Валової. В люстрації 1572 року згадується, що «старе місто обведене було парканом», тобто дерев'яним частоколом, вкритим ґонтовим дахом. Пізніше на його місці виросли кам'яні мури. [5]

Відсутність ратуші на Ринку значною мірою компенсує костел св. Миколая зі стрункою 30-метровою вежею, прикрашеною годинником, розміщений з протилежного відносно церкви Різдва Богородиці боку площі. Офіційна храм датується 1666 роком, однак, на думку більшості дослідників, це лише дата відновлення храму після пошкоджень, завданих костелу під час українсько-польської війни 1648-54 рр. [4]

Костел гармонійно поєднує у собі риси готики і ренесансу. Був неодноразово знищений і відбудований. Реставрували його як і за Союзу (як бачимо, Рогатину пощастило, що за радянських часів його пам’ятки не тільки не нищились, але й відновлювались), так і за часів незалежної України.

Миколаївський костел

Як і церква Різдва, костел виконував і оборонну функцію. Висока вежа костелу використовувалась як спостережний пункт, а під час облоги міста його захисники вели вогонь по ворогу з вузьких бійниць костелу.[5]

Був у Рогатині і дерев’яний замок, збудований у 1567 році. Від замку, однак, нічого не залишилося. В’їзд до замку здійснювався через кладовище костелу.[1]

У передмісті Великі Бабинці (15 хвилин ходи від центру міста) варто відвідати ще одну дерев’яну церкву--св. Миколая, споруджену 1729 року. Біля церкви розташований кіркут—єврейський цвинтар.

Крім кіркута, пам’ять про єврейську громад міста береже синагога кін. ХІХ—поч. ХХ ст. Розташована вона на вулиці Валовій.

У місті також є садиба ХVIII століття по вулиці Грицая, 57, дві гімназії—українська ім.. Володимира Великого та польську імені Петра Скарги, які відіграли велику роль у культурно-освітньому житті міста, а також монастир василіянок початку ХХ ст. Ну і ряд гарненьких кам’яниць ХІХ-ХХ століття.

Ось таке-то воно місто Рогатин.

Пам'ятник Роксолані

Перспективи розвитку

Зараз місто не має ані серйозної промисловості, ані розвиненої сфери послуг. Однак, його вигідне розташування створює сприятливі умови для інвестицій, а наявний туристичний потенціал—для розвитку культурного життя міста і пов’язаної із туризмом сфери послуг.

Церква Різдва Пресвятої Богородиці (XII-XV ст..) із мурами і вежею, оборонний костел XV-XVII ст., дві дерев’яні церкви—Святодухівська кін. XVI ст. із старим цвинтарем і Миколаївська XVIII ст. мали б зацікавити найвибагливішого туриста. До цього слід додати забудову центру міста, церкву св. Юрія ХІХ ст., єврейський кіркут, і простеньку і не дуже стару, але все-таки синагогу, а також легендарну постать Роксолани.

Однак, щоб привабити відвідувачів, потрібно здійснити промоцію міста, організувати якийсь фестиваль, відреставрувати деякі занедбані пам’ятки (як-от синагога чи кіркут), а також і вищезгадані старовинні підвали, у яких можна влаштувати затишні кав’ярні, якусь навіть невеличку арт-галерею, на кшталт «Дзиги» у Львові. Все можна зробити, потрібні тільки люди, які б за могли це взятися.

Будь-яке використання матеріалів даного ресурсу можливе лише за наявності гіперпосилання.

При написанні матеріалу, крім власних, використовувались такі джерела: книга Ореста Мацюка «Замки й фортеці Західної України» [1], сайт «Замки і храми України» [2], Вікіпедія [3], сайт «Тут був я» [4], банк рефератів refine.org.ua [5]

Теги: Рогатин історія, Рогатин архітектура

_______________Золочів

2010-03-06T14:06:00.000-08:00

Золочів однозначно входить до найцікавіших (з погляду туриста) містечок Галичини. Тут тобі і гарно відреставрований замок XVII ст., і залишки міста-фортеці, і старовинні церкви, і легендарний Золочівський двір із середньовічних часів, і багато інших «смаколиків».

Перед тим, як розпочати огляд пам’яток, є сенс хоча б трошки ознайомитись із історією містечка. Цим можна зайнятись по дорозі до містечка, наприклад, в електричці. Що ми з Ігорем і Любою (яка робила нашу компанію особливо веселою) і пробували робити цілу дорогу.

Поселення на території теперішнього міста, зрозуміло, існували ще з давніх-давен. Зокрема, на території Золочева, за свідченнями істориків, вже у 1180 році існувало місто Радече, яке вважається попередником Золочева. Біля теперішнього будинку «Просвіти», згідно із даними спеціалістів, розташовувався давньоруський замок.

Перша згадка уже про місто Золочів датується 1443 роком, коли Золочів із кількома десятками сіл король Владислав Варненьчик передав Яну з Сієни (Сєнєнському). Відомо також, що між 1442 і 1443 роками цей же Владислав Варненьчик заборгував селу 300 гривень, що на той час було досить значною сумою. Свідчило це про те, що на той час це уже було велике розвинене село із урожайними землями.Завдяки вигідному розташуванню поселення непогано розвивалося, і потроху ставало важливим торгівельним центром Галичини. Деякі дослідники вважають, що саме в ті часи був побудований з каменю вищезгаданий Золочівський двір. Хоча деякі вчені датують споруду ще XIV-тим століттям.

Золочівський двір

У 1523 році тодішній власник міста Станіслав Сєнєнський «вибиває» для міста Магдебурзьке право. Однак, незабаром у нього виникає серйозний конфлікт із католицьким духовенством. Можливо, саме це змусило його через деякий час продати місто разом із навколишніми селами Познанському каштелянові Анджею Ґурці.

Новий власник укріплює місто і замок, до міста запрошуються кілька вірменських родин, які закладали сади на передмістях, торгували городиною, продуктами садівництва, рибою. Вірмени мали у місті свій магістрат, а також отримали дозвіл на фундацію вірменської церкви. У місті у цей час діє багато цехів, проводяться щорічні ярмарки.

Церква Вознесіння XVII ст.

Після цього місто купує Люблінський воєвода Марек Собєський, який підтверджує привілеї, надані місту до того часу. Його син Якуб Собєський (батько одного із найвидатніших королів Польщі Яна Собєського) у 1634 році завершує перебудову замку, планувальна концепція якого збереглася донині. [Золочів Плюс] Також вдосконалюється система міських укріплень, яка в XVII ст. складалася із валів, міських брам (не збереглися) і ще декількох важливих укріплених пунктів, таких як вищезгаданий оборонний двір, парафіяльний костел (тепер церква Вознесіння) та церква Миколи На Валах.

Потім місто заторкують відомі історичні події—Хмельниччина, потім облога міста і замку турками 1672 року. Замок турки з татарами зруйнували, але після війни полонених татар заставили його відбудовувати (за все потрібно платити, як не як). Після цього цих татар християнізували і оселили у селі Вороняки під Золочевом (село на пагорбі видно із вокзалу). Живуть ті татари там і досі. До речі, місцеві жителі так їх і називають—татарами.

1730 році у Золочеві були закладені монастир та колегія піарів, одним із викладачів якої був Онуфрій Копчинський (1735-1817), відомий педагог, автор польської граматичної термінології. Він написав зокрема "Граматику польської мови", видану у Варшаві в 1817р., яка разом з іншими підручниками О. Копчинського протягом XIX ст. використовувалась в польській освіті [Золочів Плюс].

У ХІХ столітті більшість міських укріплень розбирають. На місці валів, так само як і у Львові, Відні чи інших австрійських містах закладають бульварне кільце, так званий Рінґ.

Будинок із каплцею

Місто у цей час непогано розвивається, у цей час у середмісті збудовано ряд гарних споруд у стилі сецесії. Місто у другій половині ХІХ століття стає важливим центром українського руху, тут було створено осередок «Просвіти». Іншими потужними громадами міста були поляки і євреї, які теж вели активне культурне життя.

Кам'яниця біля Золочівського двору

Вулиця Січових Стрільців

Замок до того часу сильно занепав. Дійшло до того, що підприємці, які викупили його у останніх власників—Комарницьких, почали потроху розбирати мури. Тоді місцева влада переконала австрійський уряд викупити замок у 1873 році. Після того споруди замку використовувались як в’язниця і суд.

Так вона використовувалась і під час німецької та радянської окупацій. За час панування жахливих тоталітарних режимів у замку було закатовано десятки тисяч золочівчан. Цій трагічній сторінці у замку присвячена експозиція одної зали.

Після війни у місті створюється ряд промислових підприємств, однак після розпаду союзу їх переважно або роздерибанили, або не витримали, як то кажуть, нових ринкових умов. Деякі, однак, продовжують працювати.

Місто має значні можливості для розвитку туризму. Замок зараз б’є рекорди по відвідуваності туристами (134 тисячі, здається, у 2009 році), проте саме містечко залишається поза увагою. А дарма, бо там теж є на що повтикати.

Отже, тепер, коли ми вже знайомі із історією міста, можна розпочинати екскурсію Золочевом.

Електричка вас висадить на великому австрійському вокзалі, гарно відреставрованому вже за України. Зразу після виходу з поїзда досить зачаровують напівгірські пейзажі.

Вокзал

Рухаючись у сторону замку із вокзалу, по дорозі можна оглянути новозбудовану дерев’яну церкву блаженного Миколи Чарнецького. Ззовні церква схожа на традиційний український храм, однак в оздобленні інтер’єру все-таки домінує постмодерн.

Ікони у церкві

Замок знаходиться на пагорбі біля самого середмістя. Поблизу замку стоїть старовинна скульптура Матері Божої, яка колись розміщувалась біля міського костелу.

Вхід у замок, здійснюється через равелін (це така трикутна оборонна споруда, яка розміщується ще перед замковим ровом). Цей елемент був утрачений, і відновлений за останні роки на кошти мецената Петра Писарчука, який дуже сильно допоміг реставрації комплексу.

Фігура Матері Божої на першому плані, далі--равелін

За равеліном вас несподівано чекатиме наступна перешкода, яку ви повинні подолати під час взяття фортеці. Йдеться про дерев’яний, звідний міст, який теж відновлений. Не знаю, наскільки він відповідає оригіналу, однак, думаю, до цього поставились серйозно. В мості діє звідний механізм.

Вперед, на міст!

Перейшовши міст, ви потрапите до замкових воріт. Це вже вам не равеліни чи звідні мости переходити, тут справа значно серйозніша. Адже, на відміну від попередніх елементів, у вежі сидить уже охорона, не менш рішуча, ніж середньовічна. Вона вас обов’язково зупинить і заставить придбати квитки. Ви, звичайно, це зробите з радістю, розуміючи, що ці кошти підуть на реставрацію і збереження цінного комплексу.

Взяття вежі

Пройшовши ці перешкоди, ви в нагороду отримаєте можливість насолоджуватись виглядом відреставрованих Великого палацу та Китайської пагоди, а також оформленим у французькому стилі розкішним замковим подвір’ям.

Замок здобуто!

Військові трофеї

Китайська пагода (до речі, не погода (weather), а пагода!) збудована, як і все решта, у XVII столітті, коли була мода на все східне (приблизно як зараз). Зараз там дуже цікава експозиція східного мистецтва. Оригінально пагода складалася тільки із круглої ротонди. Бічні крила прибудовані вже за Австрії.

Китайська пагода

Аналогічна ситуація із вищезгаданою в’їзною вежею. Оригінальною є лише та її половина, де розташована сама брама. Бічне крило теж прибудоване за Австрії, яке планується знести. Сама вежа ще потребує реставрації, необхідно поміняти дах, який провалився під вагою цьогорічних снігів.

Дуже цікавою є експозиція Великого палацу. Розпочинається вона із кімнати пам’яті жертв тоталітарних режимів. Далі йде власне палацова експозиція.

За останні сто п’ятдесят років палац, як і весь комплекс, було сильно знищено, цінні речі вивезено. Експоновані антикварні меблі і картини взято із фондів Львівської картинної галереї. Розміщені вони не будь-як, а відповідно до функції, яку колись виконувало конкретне приміщення – спальня, кабінет чи дитяча кімната. Особливо розкішним є тронний зал, із колонами і стінами червоного кольору.

Величезних зусиль було докладено до реставрації самих приміщень. По уламках збиралися рештки камінів та інших деталей інтер’єру, все це діло розчищалося, складалося до купи протягом довгого часу.

Одне із приміщень

Замкова каплиця

А от що це таке, здогадуєтесь? Нє? Ну от, так шляхетно виглядали туалети в XVII столітті

Перекусивши надворі канапками із салом і печивом «Динозаврики», у альтанці китайського стилю, ви викарабкаєтеся на вали. Будучи вже нагорі, ви будете вражені кількістю болота, яке пристало до вашого взуття (це якщо в мокру погоду). Але воно вартує цього.

Земляні вали чотирикутником оточують замок, на кожному із кутів вони переходять у п’ятикутні бастіони. Вали і бастіони, які були позапливали і дещо втратили свою форму, зараз відновлені у первісному вигляді. На кожному із бастіонів розміщено по сторожевій вежі (дещо перебудовані у ХІХ ст.) Іззовні вали підперті кам’яною стіною, яка ще чекає на реставрацію. Ці елементи комплексу дуже цікаво оглянути. Саме вони виконували у цьому замку оборонну функцію (палаци для цього не призначені не були).

Вал, один з бастіонів і китайська пагода

Сторожова вежа (як видно, ще не реставрована)

З валів і бастіонів відкривається дуже гарний вид на замковий комплекс, місто і його мальовничі околиці.

Загальний вигляд замку з бастіону

Попрощавшись із працівниками музею, в тому числі і з доблесними лицарями, які охороняють замок, покидаємо його. Адже за дві години відправляється електричка на Львів, а ще треба оглянути середмістя!

Равелін, звідний міст і в'їзна вежа

На щастя, замок розташований напроти самого середмістя. Екскурсію містом доцільно розпочати із розкішного парафіяльного костелу Вознесіння Діви Марії, збудованого у 1723 році у стилі бароко. Споруда має багато оздоблений фасад і шикарний інтер’єр. До костелу прибудовані келії і дзвіниця з годинником, який бамкає щоп’ятнадцять хвилин.

Костьол з келіями (келій всіх не видно--їх насправді значно більше)

Неподалік костелу знаходиться вищезгадана церква Вознесіння, яка колись виконувала функцію парафіяльного костелу і була передана українській громаді за Австрії. Побудована у ренесансному стилі у 1624-27рр. Як і костел, цей храм є великого розміру і є однією із архітектурних домінант міста.

Навпроти храму знаходиться симпатична сецесійна кам’яниця із годинником, яка дещо нагадує ратушу. Згідно із багатьма інтернет-джерелами, вона і виконувала цю функцію. Взагалі, у центрі міста є багато гарних будинків австрійського періоду, вони, як уже згадувалось, домінують у забудові середмістя.

Щось схоже на ратушу

Навпроти кам’яниці з годинником знаходиться велика похмура споруда з грубезними стінами, явно оборонного типу. Це чи не найтаємничіша споруда міста. І, мабуть, найдавніша. У реєстрі пам’яток місцевого значення (насправді пам’ятка елементарно тягне на національну) вона значиться як шпиталь XVIII століття (за іншими даними—XVII ст.), який стоячи при самому міському валу, теж виконував оборонну функцію. Однак, насправді споруда, як зазначають дослідники, значно старіша. Точно не відомо, що це все-таки було—арсенал, чи може оборонний двір. Можливо, і одне, і друге. Датується пам’ятка XIV-XV століттям. На жаль, зараз пам’ятка переживає далеко не найкращі часи. Її необхідно відреставрувати, тоді там можна влаштувати музей, а заодно, як це зараз у нас популярно, і якусь старомодну кнайпу. Це мала би бути одна із візитних карток міста.

Далі можна погуляти старовинним центром, порозглядати будиночки.

Варто заглянути на вулицю Валову. Там збереглася досить значна ділянка міського валу, добра помітні також сліди рову.

Вал із церквою св. Миколая

На валах часто любили розміщувати різні оборонні споруди. У Львові, наприклад, на валу було ряд веж, з якої збереглася одна – знаменита Порохова вежа.

Натомість, на валу у Золочеві була вимурувана оборонна церква св. Миколая, яка є найдавнішою церквою цього міста. Збудована вона була XIV-XV століття, однозначних даних знайти не вдавалось. Церква тинькована (до речі, Порохова вежа теж не завжди мала голі стіни), в окремих місцях штукатурка вирізана, щоб ми подивитись на кладку і пересвідчитись, що церква справді дуже давня.

Ось вона!

Цікавим також є старовинний міський цвинтар. Багато надгробків мають велику художню цінність. Його можна оглянути по дорозі на вокзал.

В місті є ще два об’єкти, які варто відвідати – це синагога 1742 року і василіанський монастир (побудований кін. ХІХ ст.). Йти до них треба дорогою, яка біля цвинтаря відходить від вулиці що сполучає центр із вокзалом (вулиця Січових Стрільців, якщо не помиляюсь). Але розміщені вони досить-таки далеченько, і нам не вдалось туди попасти. Буде за чим приїхати сюди ще раз-: ))

А втім, прийшли ми на вокзал все-таки трохи заскоро.

Ми з Ігорем стояли на мості і виглядали наш поїзд.

Ну, а Люба не чекала. Вона собі знайшла краще заняття-: ))

Будь-яке використання матеріалів ресурсу можливе виключно за наявності гіперпосилання.

При написанні матеріалу використовувалась інформація із сайтів Золочів Плюс, Замки і Храми України, а також книг Ореста Мацюка "Замки і фортеці західної України" і Тараса Палкова "Мандрівки Львівщиною на вихідні"

Володимир-Волинський

2009-08-18T11:45:00.000-07:00

Добратися до цього славного міста у південно-західній частині Волині не особливо складно. Через місто простують поїзди і автотранспорт із Ковеля на Львів; тут проходить одна із трьох основних автомагістралей з Києва на Польщу—та що йде через Житомир, Рівне, Луцьк, потім Володимир, Устилуг, і, перетнувши Західний Буг, далі на Люблін. Відпочиваючі, що повертаються із Шацька до Львова чи якогось іншого галицького міста на одному з перехресть теж обов’язково проїдуть під плакатом «Вас вітає тисячолітнє місто Володимир». Це місто завжди стояло на перехресті шляхів.

А колись ще й річка Луга була судноплавною. Прибутки ці стародавні шляхи приносили місту Ладомир, язичницькій столиці уличів та тиверців, ще в сиву давнину. Згідно із угорськими хроніками, це місто під такою назвою існувало вже в далекому 884 році, а перша літописна згадка про нього датується ще 866 роком. Під назвою Володимир це місто вперше згадується у 988 році, коли Володимир Великий здійснив похід на Захід. На землях волинян і бужан київський князь підпорядкував собі язичницьке місто Ладомир і назвав його своїм іменем. Завдяки своєму розташуванню у центрі Волинської землі і на перетині важливих торговельних шляхів, місто стає значним культурним, ремісничим, торговельним і адміністративним центром, столицею Волині. Вже в 992 році в місті, як зазначається матеріалі на сайті www.stejka.com, було створено єпископську кафедру, при якій засновано школу, де вчили грамоти, писання й переписування церковних книжок та документів не тільки на слов'янській, але й грецькій та латинській мовах. В 1097 році у Володимир заради перевірки шкіл та вчителів приїжджав літописець Нестор. До території міста було включене село Зимне, де був заснований один із найдавніших на Русі монастирів (відомий з 1054 року). Місто мало потужні фортифікації, про що свідчать високі земляні вали, збережені до сьогодні (вул. Соборна). На цих валах були збудовані стіни із кількома брамами. За Х-ХІІІ століття у місті було зведено 8 мурованих храмів, а дерев’яних було ще більше. Вже на початку ХІІ століття населення міста складало приблизно 20 тис. жителів.

Успенський собор

У 1160 році волинським князем Мстиславом Ізяславовичем був споруджений славетний Успенський собор, який стоїть і до сьогодні. Він, щоправда, був неодноразово зруйнований і спустошений, в тому числі й монголо-татарами, однак щоразу відновлювався. У 1494 році, коли собор відновлювали після татарського нападу, біля храму було збудовано єпископський замочок і дзвіницю. Весь цей комплекс став укріпленою резиденцією волинських єпископів. Укріплення допомагали не тільки проти чужинських завойовників, а й проти інших церковних ієрархів. Відомий випадок, коли у 60-х роках XVI ст. під час боротьби двох єпископів за Володимирську кафедру один із них штурмував єпископський замочок за допомогою гармат, що нанесло комплексу серйозних ушкоджень (сайт «Музеї України»). У 1596 році, коли єпископ Іпатій Потій приймає унію, храм стає уніатським. Деякий час після того комплекс тут містилась резиденція греко-католицьких митрополитів. Під час пожежі 1683 року, яка, як зазначає сайт «Історична Волинь», охопила все місто, собор був знову дуже пошкоджений. З деякими змінами він був відбудований уніатами аж у 1753 році. Після 1772 року храм, як зазначає ресурс, прийшов у запустіння. В ньому був влаштований так званий "казенний магазин", тобто склад. До 1829 р. собор перетворився на повну руїну – обвалились склепіння і купол. Своїм відродженням святиня завдячує турботам відкритого в грудні 1887 р. у Володимирі-Волинському Свято-Володимирського братства, яке поставило перед собою релігійно-просвітницькі і церковно-упоряджувальні завдання. У 1896 р. був прийнятий проект реставрації храму архітектора І.І.Котова. У 1896–1900 рр. собор відновлений у формах XII століття.

Дзвіниця і замочок

Увесь комплекс тепер знову чудово відреставрований і справляє колосальне враження. Зараз подібних споруд у Західній Україні не знайти ніде. Колись аналогічний собор був у Галичі (теж, до речі, Успенський), однак, після монголо-татарської навали від нього залишились одні фундаменти. Оглядини храму наштовхують на деякі роздуми. Порівняймо його, і скажімо, Миколаївську церкву у Львові, збудовану у 2 пол. ХІІІ ст., тобто більш як за століття після вищезгаданого собору. Ця хрещата в плані кам'яна церква гарна, красива, але значно менша і скромніша за володимирський чи галицький храми; але саме вона за княжих часів була головним собором Львова, столиці Галицько-Волинської держави у той час. Це приблизно дає уявлення про глибину наслідків монголо-татарської навали для наших земель.

Вже 1324 року місто отримує Магдебурзьке право.

У ХІV ст. Волинь входить до складу Великого князівства Литовського, а Володимир стає столицею удільного Волинського князівства (в той час як Луцьк фактично перетворюється на одну із столиць Литовської держави). У ХІІІ-ХIVст. місто веде жваву торгівлю із Польщею, Чехією, Тевтонським орденом, але з часом втрата столичного статусу, а також часті напади татар даються взнаки, торгівля значно слабне, а місто потрохи стає руїною (www.stejka.com).

Приблизно у XV ст. на місці попередньої церкви Х ст., знищеної монголо-татарами у 1241 році, був збудований унікальний Василівський храм-ротонда, збудований на восьмипелюстковому фундаменті. Споруда не має прямих аналогів у світі. Шкода, що не вдалось її побачити за браком часу—буде причина сюди вернутись.

У ХVI ст. місто потроху відновлюється. Стараннями городничого Солтана було побудовано дерев’яний замок, що мав п’ять веж, палац, і церкву. А у 1588 році Костянтин Острозький реформує давню школу при православній кафедрі, призначає нових викладачів. На поч. ХVIIст. школа переходить під патронат Іпатія Потія, а пізніше переходить до василіан. За даними Вікіпедії, у вісімнадцятому столітті школа у Володимирі називається колегіумом і має шість класів. Колегіум отримує статус вищого навчального закладу. В ньому навчалось більше 400 учнів, а також освіту тут здобували Феофан Прокопович та Стубелевич.

Костел Серця Ісуса

У XVIIIст. у місті було побудовано ряд досить гарних пам’яток, які збереглися до теперішнього часу. 1755-70рр. було зведено єзуїтський костел Серця Ісуса (з монастирем). Після скасування у 1773р. ордену єзуїтів монастир перейшов до Василіан, а після переходу ордену у православ’я він, відповідно, став православним (чоловічим) («Історична Волинь»). Після І св. війни храм знову віддали римо-католикам. Зараз храм освячений іменем Різдва Христового і належить УПЦ КП. Приблизно у той же час неподалік у стилі пізнього бароко був побудований костел Іоакима і Анни (1752). На жаль, поки що не вдалося побачити пам’ятку раннього класицизму—Миколаївську церкву (1780), збудовану, за даними сайту «Музеї України», спочатку уніатами як каплицю, а в 1800 році перероблену на соборну церкву.

Костел Іоакима і Анни

У місті також можна оглянути колишню лютеранську кірху 1906-07рр. (тепер греко-католицька церква св. Йосафата, ЧСВВ), військову церкву св. Георгія 1898—1900рр., каплицю св. Володимира ХІХ ст. У місті є ряд гарних будинків поч. ХХ ст., однак, вони, на жаль, не домінують у забудові центру міста.

Церква св. Георгія ____________________ Кірха

Зважаючи на таку кількість архітектурних та історичних пам’яток, не дивно, що на території міста створено історико-культурний заповідник. А таким об’єктам, як Успенський собор і Василівська церква вже давно місце в ЮНЕСКО. Втім, мабуть, як і багатьом нашим пам’яткам…

Тим не менше, пам’ятки у Володимирі ,не в останню чергу завдяки зусиллям релігійних громад, досить доглянуті і місто чекає на натовпи туристів. І воно вартує цього.

Ключові слова: Володимир-Волинський архітектура, історія

Луцьк

2009-08-16T13:20:00.000-07:00

Перше, що кидається в очі у Луцьку, а також по всій Волині—це досить добрі дороги. Відвідувачів зі Львова ці добрі дороги довозять до Луцька з південного заходу. Коли через декілька світлофорів справа зависочить гострий шпиль лютеранської кірхи—це означає, що слід повернути направо і за пару хвилин вражено кліпати очима на могутній кафедральний костел Петра і Павла, збудований 1606р. А зразу за костелом розташований він—замок Любарта, фантастичний, казковий, у стилі «Володаря перснів»… Оточений гігантським муром, над ним нависають ще грізніші Три Вежі, що нагадують три кити, на яких тримається Земля.

Замок цей старий як світ, споруджений князем Любартом ще 1340—1384 рр. (хоча добудовувався він аж до 1542р.) . Тим не менше, попередня Луцька фортеця була збудована, за деякими даними, близько 1000р., коли Володимир Великий відвоював Волинь у поляків. Однак, лучани були змушені розібрати свої укріплення, коли Галицько-Волинська держава попала під монголо-татарське іго.

Яке ж тоді мусить бути старе місто, коли тільки перша відома фортеця була збудована на поч. ХІ століття?

Перша письмова згадка датується 1085 роком у Іпатіївському літописі. Однак, історичні джерела свідчать, що місто виникло ще в далекому VIII столітті (нічого собі!), в час, коли сюди із Моравії проникає християнство, яке тут з’являється, як ми бачимо, набагато раніше, ніж над Дніпром.

У XIV столітті Волинь входить до Великого князівства Литовського. 1340 року, як було згадано вище, князь Любарт починає зводити замок, вже той, який вабить туристів сьогодні. 1388 року великим князем Литовським стає Вітовт, який вибирає Луцьк за свою резиденцію і місто фактично стає однією із столиць литовської держави. Місто інтенсивно розвивається.

У 1429 році у місті відбувається великий з’їзд європейських правителів, серед них—король Польщі Ягайло, імператор Священної Римської імперії Сигізмунд, господар конференції, Вітовт, звичайно, а також датський король Еріх XIV, великий князь Московський Василій, онук Вітовта, молдавський воєвода, татарські хани перекопської, волзької та донської орд; крім того, представники і посли багатьох інших держав. Кожного із цієї веселої братії супроводжував цілий почет із лицарів, вельмож та іншого панства. На честь правителів влаштовувалися бенкети, дзвонили дзвони церков та костелів, привітання від руської, латинської, єврейської, караїмської та вірменської громад. Одним словом, мегаподія. На порядок денний конференції було поставлено багато питань, таких як протистояння туркам у Європі, проголошення Литви королівством і т.д.

Після цього місто з’являється на всіх європейських картах і отримує магдебурзьке право.

Для Луцька настав зоряний час. Розвиваються ремесла і торгівля, місто активно розбудовується. Як стверджує сайт welcome.lutsk.ua, протягом XIV-XVI століть Луцьк стає політичним, військовим, і адміністративним центром усієї України-Русі. Звідси поширювалась культура на решту русинських земель, зокрема - Волинське право і Волинський статут. Тодішній Луцьк був у колі інтересів не лише Великого Литовського князівства, а й могутніх Російської та Австро-Угорської імперій. Тут свою резиденцію влаштовує і польський королівський канцлер Альбрехт Радзівіл.

У місті було багато церков, костелів, а також монастирів різних орденів—єзуїтів, кларисок, домініканців, шаріток, бригідок та інших. Всі вони мали свої монастирі, деякі збереглися дотепер. Не дивно, що місто в ті часи називали «маленьким Римом Сходу».

Покровська церква

Синагога

Десь у той час будуються православна Покровська церква (точна дата побудови невідома—за деякими даними, це XV століття, за іншими—ХІІІ, однак, у 1583 році споруда згадується як дуже стара), ренесансний Петропавлівський кафедральний костел із келіями (1606 р.), що після пожежі 1781 року був дещо перебудований у класицистичному стилі, оборонна синагога (1626-29 рр.), яку через її оборонний характер називають «малим замком».

Петропавлівський костел і келії монастиря

До Петропавлівського костела з півдня було прибудовано колегіум який довгий час відгравав велику роль у культурному і науковому житті міста.

Петропавлівський костел на фоні міста

Під час визвольної війни під проводом Хмельницького місто було досить знищене і після того йому вже не вдавалось досягти такого розквіту.

Тим не менше, у 1752-55 роках будується розкішний бернардинський костел і монастир, у стилі пізнього барокко (арх. Павло Гіджицький). Костелом він був до 1867 року, після чого (1876—79 рр.) його перебудовано під православну церкву. Освячений він був 1880 року як собор Святої Трійці. Зараз храм належить УПЦ КП і є центральним храмом міста Луцька.

Троїцький кафедральний собор

На початку ХХ століття у Луцьку проживали німецькі колоністи, які збудували неготичну лютеранську кірху, яка знаходиться неподалік від замку та Петропавлівського костелу.

Вид на кірху від Петропавлівського костелу

Недалеко від костелу також знаходиться двоповерховий будиночок, в якому проживала родина Косачів, з якої, як відомо, походять дві славнозвісні письменниці Олена Пчілка та Леся Українка.

Приємно пройтися луцьким корзо—вулицею Лесі Українки, яка тягнеться від Троїцького собору і вниз. Забудова складається як із дореволюційних будинків ХІХ-поч. ХХ століття, так і пізніших польських, збудованих у 1920-30 роках у стилі раннього конструктивізму. Також у центрі є багато сталінського ампіру, що зовсім навіть не робить вигляд міста гіршим.

Стометрівка

Університет

У Луцьку також є музей військової техніки—там можна оглянути радянські танки, катюші, зенітки і навіть літаки та гвинтокрили. Знаходиться він недалеко від центру.

Ой-ой-ой! За цими всіма теревенями ми забули детальніше розповісти про замок. Як згадувалось раніше, будувався він у 1340—84 роках, але добудовувався пізніше аж до XVI століття. Тому у архітектурі споруди простежується як готика (наприклад, характерне дзюбате склепіння в’їзної брами), так і ренесанс. Замок складається із трьох веж—Воротньої (зрозуміло, це там, де ворота), Владичої та Стирової, а також стін, що їх з’єднують. Біля Воротньої вежі видно залишки палацу, в якому проживали господарі замку.

В центрі фортеці була розташована церква Івана Богослова, збудована у класичному візантійському стилі. Тут були поховані Любарт, а також інші волинські князі. Храм був відомий також тим, що у XV столітті тут висвячували московських єпископів. Храм не зберігся, однак це стосується тільки наземної частини. ЇЇ підземелля і крипта збережені добре і є відкритими для туристів.

На території замку також можна побачити споруди пізніших часів—шляхетський будинок 1789 року та палац єпископа (1814).

Це так званий Верхній замок, у якому розташовувалася резиденція князів. Крім нього, оборонну здатність міста посилював іще Окольний замок, розташований нижче. Мав він 4 муровані і 4 дерев’яні стіни, довжина яких разом сягала 760м.

Окольного замку вже давно нема, але збереглася одна-єдина його вежа. Це так звана вежа Чарторийських, яку нам, на жаль, не вдалося знайти за браком часу.

Це не страшно. Історичні епохи припливають і відпливають, замітаючи за собою більшість слідів, і потім ці сліди доводиться видобувати із-під землі у вигляді глиняних черепків, мечів, монет, виносити їх, запилюжених, із підвалів старих бібліотек та архівів, аналізуючи їх опісля на конференціях, на сторінках газет і книжок… Однак, подекуди ця історія ще дуже навіть жива і лупає на вас своїми очиськами із вікон старих церков, костьолів, синагог, замків і палаців. До таких міст хочеться повертатися ще і ще.

Театр

Крім власних матеріалів, була використана інформація сайтів welcome.lutsk.ua, Вікіпедії, silverwolf.lviv.ua, Замки і Храми України.

Ключові слова: Луцьк архітектура, Святотроїцький собор, Павло Гідзицький, Верхній замок, Окольний замок, Вежа Чарторийських, Замок Луцьк, кафедральний собор Петра і Павла.

Пістинь

2009-08-03T14:31:00.000-07:00

Річка Пістинька, починаючись десь високо в горах, несе свої води через Космач і Прокураву до Шешор, де вона, розпилюючись на мільйони, мільярди краплин і перетворюючись на біляву шуму, з шаленим гуркотом падає з водоспаду на спини спраглих адреналіну відпочиваючих, щоб за десяток метрів знову повернутися у нормальний стан і далі через масу закрутів, порогів і дрібних водоспадиків донестися до магічної гори Воскресінецької в околицях славного міста Коломиї, і влитися там разом із Лючкою в Прут. Пістинька відома насамперед своїми рекреаційними можливостями, а серед коломиян вона, мабуть, популярніша за Прут, хоча й не протікає територією міста.

На Пістинці коломияни відпочивають, насамперед, у трьох місцях. Перше – це біля гори Воскресінецької, де річка сходиться з Лючкою, яка вже за сто метрів впадає в Прут. Тут, подейкують, дуже позитивна енергетика, адже в цьому місці сходяться аж три річки. Однак, відпочиваючих тут, як правило, небагато, через важкодоступність цієї місцини. Друге – це відомі на всю Україну Шешори. Фантастична природа, водоспад спокушають багатьох, але коли в жарку неділю сюди масово валить люд з Коломиї, то там тоді всі як оселедці в бочці – важко плавати, а на водоспади черга.

Тоді частину трафіку бере на себе Пістинь, селище, розташоване поряд із Шешорами, точніше, навіть по дорозі в Шешори. Села плавно переходять одне в одне і є ареною швидкого розвитку туризму.

І от, набравши з собою яблук, канапок, пляцків, ви тісно набиваєтесь у розпарену машину і шнуруєте в напрямку Косова. Доїхавши до Пістині, повертаєте направо на Шешори. -- Ну що, на водоспад чи на Пістинь? – спитають. --Давай сьогодні на Пістинь, в Шешорах, напевно, зараз більше народу, -- відкажете ви. Машина звертає у вузеньку вуличку ліворуч, яка за пару хвилин виведе до місця, де ви просто ахнете від захоплення. По-перше, погляд черговий раз зачарують гори. Одна вершина, далі друга, за ними видно цілий хребет, що тягнеться кудись на сотні кілометрів, створять у вас неповторне відчуття безмежності. Внизу звивається річка з прозорою, як в Адріатиці, водою, а напроти, на столоподібній горі Писаревій, виблискує на сонці новою бляхою старовинна гуцульська церква. Ваша душа від трепету возноситься увись, а тіло стрімголов летить вниз, до річки, щоб якомога скорше скупатися.

Наплававшись, настрибавшись і напірнавшись, ви втамуєте свій голод яблуками, канапками і пляцками, привезеними з дому. Але після того гальорка запрагне і духовної поживи, і ви всі разом через хитку кладку попретеся до старої дерев’яної церкви, яка манить вас своїм блискучим дахом. Дерев’яна табличка вам розкаже, що ця п’ятизрубна, хрещата в плані і т.д. церква була зведена ще у далекому 1600 році і є найстарішою на гуцульських теренах (хоча й не на Покутті, скажете ви, бо коломийська церква Благовіщення все-таки на 11 років старіша). Вам порадять відвідати святу Іванову криницю неподалік у лісі, і ви будете зачаровані стрункими смереками і ще більш вражаючим пейзажем Пістиньки. Але по дорозі назад, коли чари трохи відійдуть, вас потягне на історію, і ви обговорюватимете, хто і за яких обставин ото збудував стару церкву, і взагалі, що за поселення тут було і що за люд там жив.

І ви будете вражені, коли дізнаєтесь трохи про славне минуле старовинного селища, а колись містечка, над Пістинькою.

А дізнаєтесь ви наступне.

Історія

Згідно із легендою, селище було засноване монахами. Прийшовши сюди і побачивши незаймані землі, вони сказали: «Пусто тут безпечно тут, то ж піст триматимемо, щоб Бог благословив це місце на безпечне щасливе проживання...»

У письмових джерелах Пістинь вперше згадується в 1375 році в контексті суперечок за місцеві соляні джерела. У 1416 році король Польщі Владислав Ягайло закріплює село за Василем Тептуковичем. Пізніше Пістинь перейшов у власність українського шляхетського роду Бучацьких.

Поселення розквітало на соляних промислах, які забезпечували більшість його доходів, про що свідчить податковий реєстр 1515 року.

Власники села жили в укріпленому городищі, яке знаходилось на горі Замчище. Укріплення були дерев’яними, мали стіни і вежі.

У 1600 році на горі Писаревій зводиться оглянута нами церква Успіня Пресвятої Богородиці. Оскільки часи були вкрай неспокійні (мало не щороку татарські набіги, а також, ніби того було замало, часті феодальні міжусобиці), церкву оточують монастирські укріплення, які містили кам’яні мури і земляні вали. Їх залишки видно і зараз.

Пістинь потім переходить до рук магнатів Потоцьких, які 1668 року в урочищі Штурбак зводять замок. Розташований над високим берегом Пістиньки, він був досить неприступною твердинею. Замок не зберігся, проте, як повідомляють деякі сайти (як-от Вікіпедія, з якої я взяв досить багато інформації), непогано збереглися вали.

1786 року Пістинь отримав Магдебурзьке право і став містом. У поселенні формується типове містечкове передмістя. Хоча різко збільшується кількість польського та єврейського населення, українці далі залишалися найчисленнішою етнічною групою в містечку.

В Пістині формується площа Ринок з ратушею, з’являються дерев’яні римо-католицький костел і синагога. Згадується також церква Благовіщення. Хоча солеваріння залишається основним промислом, розвиваються також різні ремесла, як-от виробництво кераміки, кушнірство, шевство. Солеварня проіснувала до кінця 18 ст.

На правому березі ріки у ХІХ столітті були збудовані курорт та водяний млин. У місті щорічно відбувалось багато ярмарків, більше, ніж в Косові чи Кутах. 1870 року тут проживало 2976 мешканців.

На жаль, внаслідок двох світових воєн, а також дерев’яного характеру забудови містечка, мало що залишилося з тих часів. Збереглась, однак, вищезгадана церква Успіння Богородиці, збудована давніше, ніж всі інші вищезгадані споруди. Завдяки старанням місцевого священика церквиця гарно відреставрована. Щоправда, покриття її бляхою було помилкою. Хоча виглядає воно красиво, але дерево париться в блясі і це становить загрозу цій унікальній пам’ятці.

Будемо сподіватись, що ця помилка буде виправлена, і церква ще довго стоятиме, нагадуючи жителям про славне минуле містечка. І надихаючи його на славне майбутнє.

Будь-яке використання матеріалів сайту можливе тільки за наявності гіперпосилання.

Городок

2009-07-24T05:42:00.000-07:00

Городок - місто, адміністративний центр Городоцького району Львівської області, розташоване над річкою Верещицею, лівою притокою Дністра, за 25 км від Львова.

Верещиця колись була судноплавною, і була важливою ланкою, яка з’єднувала басейни річок Дністра та Вісли, завдяки чому Городок здавна був важливим торговельним центром. Оскільки сіль була одним із основних експортних продуктів Галичини, вона відігравала немаловажну роль і в економіці Городка. Звідси одна з назв цього міста – «Городок Соляний».

Перша згадка про місто датується 1213 роком, а в 1227 році згадується, що новгородський князь Мстислав Удатний стояв із своїм військом у Городку.

У XIV ст. Городок увійшов до складу Львівської землі, а пізніше став центром Городоцького староства (Замки й Храми України). Магдебурзьке право місто отримало, як вважається, у 1389 році, хоча, за деякими даними, це сталося аж у XV сторіччі.

Городок був одним із улюблених місць відпочинку короля Владислава ІІ Ягайла, який полюбляв полювати у тутешніх лісах. За його правління місто активно розвивається і розбудовується. Тут, у замку 1434 року він і помер, а його серце було захоронене і стінах Францисканського монастиря у Городку.

Улюбленим місцем Ягайла завжди пишалася польська громада міста, стараннями якої у 1906р. місто було перейменовано на Ґрудек Яґеллонський. Звідси—ще одна назва містечка.

Городок розташований на міжнародній автотрасі і залізниці Львів-Перемишль, тому добиратися сюди просто: з Львівського приміського вокзалу будь-якою електричкою на Городок, Судову Вишню чи Мостиська. Також із приміського вокзалу в цьому напрямку щопівгодини курсують маршрутки. Однак, електричкою, мабуть, зручніше: і дешевше, і почитати щось можна по дорозі (в маршрутці читати дуже складно). Галка, що з нею ми разом освоювали це місто, зазначає ще одну важливу перевагу цього виду транспорту: завдає менше шкоди нашій бідолашній екології.

Ну менше з ним, з тим транспортом. З поїздом ми попрощались ще на пероні вокзалу, і пішли тепер кожен своєю дорогою. Він собі помчав кудись далі, десь на Судову Вишню чи Мостиська, а ми поволі рухаємось до центру міста. Вулиця, що до нього веде, виходить на автотрасу Львів-Перемишль (яка проходить через сам центр), тому, щоб не дихати газами, звертаємо в одну із вуличок ліворуч.

Вдалині вже видніється споруда Францисканського монастиря, але тут перед нами виринає неприємне видовище якоїсь занедбаної і засміченої водойми. Однак, як з’ясовується, це старе русло річки Верещиці. Ще зовсім нещодавно тут була чистенька вода, люди купалися і плавали на човнах. Але років двадцять тому комусь стрельнула в голову ідея змінити русло, і була збудована дамба. Тепер у колишньому руслі застояна вода зелена, цвіте і смердить відходами, які скидають сюди всі, кому не лінь.

Не віриться, що це вона, та судноплавна Верещиця, завдяки якій місто постало як такий значний центр торгівлі. Тим не менше, завдяки місцевому мешканцю ми дізнались (і побачили на власні очі), як зараз триває рекультивація і впорядкування цієї території. А також про церкву, що будується за пару кроків на високому березі. Виявляється, що на цьому місці стояла дерев’яна церква св. Миколая 1510 року, яка згоріла у другу світову. До речі, у деяких джерелах ця церква і дотепер рахується однією із основних архітектурних пам’яток Городка. А колись на цьому місці, як розповідає історик , знаходився дитинець, на території якого мешкав воєвода—підвладний князя і виконавець його волі. Однак, якихось даних про те, як виглядав цей замок, коли він був збудований і знищений, немає.

Неподалік розташована інша дерев’яна святиня—церква Івана Хрестителя , збудована у 1755 році. Однак, як повідомляє сайт gorodok.lviv.ua, святиня існувала ще в далекому 1403 році. Роблячи вигляд, що польська держава зовсім навіть не порушує прав русинів, король Ягайло подарував церкві луги і ґрунти в околиці Вишенського гостинця.

1660 року церква згоріла, і відновили її за десять років. Особливих зусиль до цього доклала родина Попелів.

Однак, 1752 року церква знову згоряє. Відбудовують її у 1755-ому. А в 1861 році, як повідомляє вищезгадане джерело, маляр Ф. Щербаковський виконав настінний розпис.

Що цікаво, дзвіниця (1863 р.) у цієї церкви мурована. Високу вежу видно здалека, і вона є одним із символів цього міста.

У 1802 році біля церкви також збудовано невеличку муровану каплицю Усікнення голови Івана Хрестителя.

За радянських часів церква потребувала негайного ремонту. Нескладно здогадатись, що вона його вчасно не отримала, і, як наслідок, 1980 року вона завалилася. Після того нарешті була відреставрована і їй було повернуто первісний вигляд.

За України весь комплекс знову ґрунтовно відреставровано. Тепер святиня належить УАПЦ.

Вигляд міста від церкви Івана Хрестителя

Хоча центр міста бозна-як не вражає, бо площа Ринок (теперішня—Гайдамаків) була досить знищена, збереглося пару непоганих австрійських будівель, серед них—будинок староства і ратуша 1832р.

Будинок староства

Ратуша

Однак, Городок теж має чим похвалитися. Прямо біля площі розташований досить-таки вражаючий кафедральний собор, який почали споруджувати ще в першій половині XV століття. Будували його досить довго, про що, за інформацією Замків і Храмів України, є свідчення 1663 року. Храм неодноразово руйнувався, горів (1616, 1648, 1655) та перебудовувався. Остання реконструкція почалася в 1939 році і була перервана «освободітєлямі». Що цікаво, за німців, як зазначає сайт Замки і Храми України, реконструкція продовжувалася і тривала аж до 1943 року. Після того в історії храму почалася, зрозуміло, темна смуга. 1946 року останній парох виїхав до Польщі, забравши із собою все костельне майно, на другий рік його перетворюють на склад, а в 60-х роках зруйнувалася дзвіниця.

Відродження храму починається з 1990 року, коли собор було передано римо-католицькій громаді. Тепер перлина міста перебуває у доброму стані, дякувати Богу.

Поруч із костелом знаходяться якісь старі, з контрфорсами, кам’яні будівлі. Що то за споруди, дізнатися нам не вдалося. Буду вдячний за будь-яку інформацію.

У 1580-х роках у Городку було засновано православне братство, яке проіснувало до 1788р. Братство, організоване на зразок львівського, була, як зазначає історик і краєзнавець Роман Горак, основним носієм і осередком української культури у цій місцевості. При братстві працювала школа, а 1633 року була споруджена мурована церква Благовіщення. Зведена у стилі Ренесансу, вона дуже багато в чому нагадує львівську Успенську (волоську) церкву. Деякі дослідники навіть припускають, що їх будував один і той самий архітектор.

Зараз церква прекрасно відреставрована і гордовито поблискує на сонці своїм позолоченим дахом.

Старий млин і тартак

Промислові споруди ХІХ – поч.. ХХ ст., як-от тартак в одній із вуличок біля центральної площі, часто можуть зацікавити багатьох туристів. Старі пивоварні, папірні, млини з XVIII ст. (навіть їх руїни) трапляються рідше. Такі пам’ятки історії промисловості уже становлять неабияку цінність. Але чи часто можна натрапити на виробничі споруди XVI(!)ст. ? Мабуть, ні, дуже навіть нечасто. І одна з них знаходиться саме в Городку, поряд із вищезгаданим тартаком.

Млин

Висока кам’яна будівля зараз перебуває у не найкращому стані, однак, помітні сліди інтересу до цієї споруди. В одній половині млина влаштовано кафе, завдяки чому частина споруди більш-менш відреставрована. Решта будівлі занедбана, але придивившись до фундаменту, помічаємо нещодавно зроблену гідроізоляцію. Мабуть, хтось знайшов якесь призначення для цієї великої споруди в центрі міста. Однак, існує загроза, що споруда може втратити своє історичне обличчя, оскільки ставлення до історії в нас часто залишається байдужим. Громадськість міста має зрозуміти, що таку перлину слід зберегти.

Ще раз млин ______________________________________Тартак

Неподалік млина знаходиться старий парк, у якому чітко простежуються рештки земляних укріплень. Тут спочатку стояло давньоруське городище -- предок сучасного міста, про що написано на меморіальному камені в парку. Пізніше на місці городища було побудовано замок, який був зруйнований татарами в 1611 році.

Вали замку в парку

Ними насолоджується Галка

Францисканський Монастир біля замку був заснований, як вважається, за сприяння Ягайла, який був прихильником ідеї полонізації Галичини. До міста були запрошені 6 монахів-францисканців, для яких Ягайло розпорядився побудувати костел і монастир. Цікаво, зведені вони були на підвалинах давнішого українського християнського храму. Костел і споруди монастиря датуються 1419 роком.

Вхід до монастиря був з боку старого млина, розташованого нижче. Із замком і кафедральним костелом біля площі Ринок монастир з’єднували підземні ходи.

Під костелом була крипта, яка була місцем захоронення знатних людей. У 2000 році спеціалістами Львівського університету тут були проведено розкопки і виявлено багато цінних знахідок, які зараз детально вивчаються і будуть згодом передані до монастирського музею.

Від часу його заснування і аж до поділу Польщі монастир насолоджувався численними привілеями, хоча монахи постійно скаржились на жахливу вбогість. Для її подолання Ягайло надав монастирю два лани ґрунту, на якому виросла колонія Стоділки. Як стверджує сайт gorodok.lviv.ua, для її подолання Владислав Ягайло 1431 року для них дав привілеєм з Перемишля два лани грунту від границі пасовиська аж до передмістя Черлянського, на яких виросла колонія Стоділки. Таким чином, утворився фільварок, на якому було посаджено 35 зобов'язаних до чиншу та панщини осадників. Серце Ягайла, який помер останнього дня весни 1434 року, вдячні піддані захоронили у стінах монастиря, а тіло відправили на батьківщину у Краків. Даровизну Ягайла затвердив у 1460 році Казимир Ягеллончик. Через деякий час знову скаржилися монахи на жахливу вбогість: не допомагав фільварок і 35 кріпаків. Зглянувся над ченцями Сигізмунд І і долічив до цього всього ще й одну мірку з доходів млина. Але знову монахи були незадоволені, і Август III у 1750 році дозволив їм вільний вируб дерева в королівських лісах.

Після поділу Польщі 1772 р. монастир підпав під секуляризаційну реформу, внаслідок чого монастир було перетворено на казарми, а костел – на гарнізонну тюрму. Ситуація не змінилась і після І світової війни – Польська держава також використовувала монастир для військових цілей.

Як слід сподіватися, за радянської влади стан монастиря значно не покращився. Після ІІ світової приміщення монастиря зайняло НКВС, а у 80-х їх передали львівському «Кінескопу». На час розпаду Союзу від монастиря залишилися одні руїни.

1994 року монастир було передано ченцям Студійського уставу УГКЦ, що сприяло відновленню монастиря. У 2001 році єпископ Юліан Гбур освятив монастирську церкву.

Зараз монастир відреставрований і є надзвичайно цікавою пам’яткою історії та архітектури. Він є місцем паломництва туристів з різних країн, особливо Польщі.

Будь-яке використання матеріалів сайту можливе тільки за наявності гіперпосилання.

Крім власних джерел, було використано інформацію із сайтів Замки і Храми України та "Городок--наше рідне місто", за що їм велика подяка.

Львів: церква св. Анни

2009-05-02T12:38:00.000-07:00

Церква відома багатьом, оскільки розташована на перетині вул. Шевченка і Городоцької, тобто на дуже людному місці.

Тим не менше, пам'ятка належить до розряду маловідомих. Тобто багато про неї знають, але переважно не здогадуюються, яку давню історію ховають її грубі стіни. В той час, як навколишні кам'яниці збудовані приблизно кін. ХІХ--поч. ХХ ст., то колишній костьол старіший за них усіх. Значно старіший.

Історія цієї святині починається ще в далекому 1495 році, коли у Львові повстали кравецькі підмайстри, яких дістали особливо важкі умови праці, і вони вирішили вночі втекти з міста. Однак, як розповідає Борис Мельник в своїй чудовій книзі "Вулицями Стародавнього Львова", неподалік їх наздогнала міська сторожа--ціпаки. Ремісники вступили в бійку, але озброєні ціпаки мали значну перевагу. Кілька підмайстрів було вбито.

На цьому місці їхні товариші потім насипали могилу і поставили стовп з хрестом. А в 1505 році зусиллями кравецького цеху зведено невеликий костел, який було названо іменем святої Анни. Він, однак, згорів за декілька років під час набігу волохів. Святиню було відбудовано (як свідчить сайт Центру Міської Історії, цього разу вже з каменю), однак, 1648 року (здогадайтесь чому) костел було знищено знову.

Наступна версія костелу була завершена у 1673 році у стилі барокко. Це, в принципі, уже та будівля, яку ми бачимо нині. Однак, вона була дещо перебудована наприкінці ХVIII століття. 1864 року була відреставрована. При костьолі було засновано монастир августинів. До храму збоку добудовано плебанію, будівля якої походить із середини XVIII ст. (пер. 1886р.)

За совєтів там була спочатку каса попереднього продажу залізничних квитків, а потому--комісійний меблевий магазин.

У 1990-х комплекс передали греко-католицькій церкві. Будівлі костьолу і плебанії були ґрунтовно відреставровані. Має церква і нехитру ілюмінацію (один потужний прожектор, який освітлює весь фасад). Виглядає гарно як вдень, так і вночі.

І ще одне. На вежі костьолу вгорі є три круглих віконця (на три різні сторони). А до війни там був годинник. Варто його відновити--це додасть споруді шику. Ех, люблю я старі годинники на вежах.

© 2009, Мандри Україною. Всі права застережено. Будь-яке використання матеріалів сайту можливе тільки за наявності гіперпосилання

Коломия

2009-04-23T14:21:00.001-07:00

Коломия—давнє місто, столиця Покуття, крайнього півдня Галичини. Населення приблизно 60 тисяч. Адміністративний центр Коломийського району, третє за величиною (після І.-Франківська і Калуша) місто області. Лежить на автотрасі і залізниці Львів-Чернівці, тому проблем з добиранням немає—чи то поїздом, чи автотранспортом.

Отже, як було сказано, Коломия—місто досить древнє, і за деякими даними, початок воно бере ще від часів давнього Риму, колонією якого вона була. Про це свідчать знайдені на території римські монети, а також назва—дехто вбачає в слові «Коломия» похідне від colonia.

Але більшої популярності набула версія яка виводить назву міста із того, що в місцевому потічку проїжджаючі купці часто мили колеса своїх возів. Ще одна версія стверджує що назва походить від потоку Мия (коло Миї –> Коломия).

Однак, менше з тим, перейдемо до основних етапів історії цього міста.

На околицях, на правому березі річки Прут, знаходиться Воскресінецька гора, на якій знайдено сліди древнього (трипільського, якщо не помиляюсь) поселення.

Однак, потім місто переходить на лівий берег і з нього не сходить багато століть. Спочатку воно розміщувалось біля самої річки. Є підстави вважати, що Прут колись був значно повноводнішим, про що свідчить нещодавно знайдений якір, який зберігається у місцевому музеї. Основною галуззю економіки на той час була торгівля сіллю (солев, як би сказали місцеві мешканці), яку виварювали з ропи, яку добували в навколишніх селах. На високому пагорбі над річечкою Чорний Потік був замок, а напроти нього—торгова площа.

Потім починаються всілякі негаразди: спочатку монголо татарська-навала, потім, у чотирнадцятому столітті, Покуття, як і вся Галичина, підпадає під владу Речі Посполитої. Почалося національне гноблення українців, позбавлення їх впливового становища. Як і у всій решта Україні, українці так просто не здавалися, створювали братства і боролися всіма доступними способами. Одного разу коломийський міщанин запросив до міста 300 низових козаків, які вчинили в місті страшну різанину, в якій загинуло багато людей, переважно польська шляхта.

Місто стало ареною міжнародних конфліктів, а особливо сильно потерпало від татарських набігів. Не маючи таких потужних фортифікацій, як, наприклад, Львів чи Кам’янець-Подільський, воно було неодноразово знищене. 1589 року місто було спалене дотла. Через те в Коломиї практично не збереглося архітектурних пам’яток часів середньовіччя. За винятком, щоправда, дерев’яної Церкви Благовіщення 1587 р. Колись на цьому місці був монастир, від якого не залишилося ні сліду. Але церкву довгий час ще називали «монастирською». Шукати цінну пам’ятку слід на початку вулиці Карпатської, яка є головною магістраллю з Коломиї до Івано-Франківська і Яремча.

Церква Благовіщення

Відбудовувати місто вирішили на місці сучасного центру, трішки подалі від річки, оскільки часті паводки дуже дошкуляли Місту над Прутом. На вулиці Криничній помітні залишки потужних міських валів. Щоправда, крім цих валів, від того часу до нас не дійшло жодної пам’ятки архітектури. На місці Домініканського кляштору (між вулицями Криничною і проспектом Грушевського) тепер стоїть велична церква св. Михаїла, збудована руською громадою 1855 року.

Церква св. Архистратига Михаїла

Неподалік унизу знаходиться дуже потужне джерело з гарною водою, яке коломияни називають кляшторним.

Стара Коломия

На території теперішньої 1-ї школи було побудовано замок. Розібраний він був австрійськими властями, а на його місці побудовано гімназію, в якій вчилося багато видатних постатей. Найвідомішою серед них є, мабуть, класик української новели Василь Стефаник.

Перша школа, колишня гімназія

Радянська влада гімназію ліквідувала, а в будинку створена 1-ша школа—одна з найкращих у Коломиї. Від замку залишилися сліди валів і ровів (з боку вулиці Винниченка).

За України гімназію було відновлено, однак в іншому місці, в приміщенні колишнього інтернату, в якому перед тим знаходився єзуїтський монастир, про який йтиме мова далі.

Поряд із замком 1775 року за проектом Бернарда Меретина (творця собору св. Юра у Львові, костелу св. Станіслава в Буську, ратуші в Бучачі) було збудовано головний собор міста—костел Діви Марії, який відігрував велику роль у духовному життя міста від XVIII століття. Великий кам’яний костел був прикрашений пишним архітектурним декором, стіни чітко розділялися на яруси. Однак, 1830 р. костел сильно постраждав від пожежі. Під час відбудови, яка тривала аж до 1895 року, був значно змінений зовнішній вигляд, спрощений декор собору. В костелі знаходився чудотворний образ Пресвятої Діви Марії, або “Коломийської Божої Матері”. В 1939 році він був вивезений до Польщі. Освячена копія цього образу зараз знаходиться в римо-католицькому костелі Святого Ігнатія Лойоли по вул. Івана Франка.

Костел був особливо популярний серед простого народу, тому його називали «простонародним».

За радянської влади собор був ще трохи спотворений, там влаштували магазин «Дитячий Світ». Тепер собор передано греко-католикам, і святиня поступово відновлюється.

1887 року заможна верхівка звернулася з листом до єзуїтів, в якому дозволяла їм збудувати у місті храм і виділяла для нього землю. 1895 року була підписана угода про будівництво костелу, а через два роки споруда була готова. Автором і будівничим виступив інженер Н. Кжичковський. Храм був освячений під іменем Ігнатія Лойоли, засновника ордену єзуїтів. Від часу його побудови костел називали «панським».

Костел є дуже цікавим в архітектурному плані. Його висока вежа проглядається зі всього кварталу. Знаходиться храм на вулиці Івана Франка.

Монастир

А напроти костелу 1899 році було побудовано будівлю монастиря та школу сестер-урсулянок. Тепер в будівлі знаходиться вищезгадана гімназія. Споруда перегукується із костелом, збудовані вони в одному стилі.

Вид на вулицю І. Франка

1873-1875 рр. на території німецького поселення Багінсберг (на околицях Коломиї, по дорозі на Обертин) була збудована кірха, кошти на спорудження якої збирались як і серед мешканців колонії, так і серед релігійних общин Німеччини. За радянської влади костел використовувався для потреб промислового гіганта «Коломиясільмаш». Після проголошення незалежності церква переосвячена під іменем св.. Миколи Чудотворця і належить греко-католицькій громаді міста.

А взагалі в передмістях Коломиї колись було три німецькі колонії—Маріягільф, Флеберг і Багінсберг. Після ІІ світової війни їх населення переважно виїхало до Німеччини. Крім вищезгаданого костелу, від цих колоній ще залишилося декілька житлових будинків (на околицях міста, біля міського кладовища на вулиці Довбуша). Ці споруди тепер покинуті напризволяще і дуже занедбані. Неподалік, біля сучасного кладовища, є старезний німецький цвинтар.

Площа Ринок (теперішня Шевченка)

1865 року згоріла стара ратуша із міським архівом, а також багато навколишніх будинків. 1877 року була збудована нова ратуша, а нові сецесійні кам’яниці почали витісняти старі дерев’яні будинки. Однак, в Коломиї збереглося дуже багато старих дерев’яних будівель, як в центрі, так і на околицях (вул. Староміська).

Ратуша

Змія на аптеці

В другій половині ХІХ ст. основним джерелом прибутків міста стала нафта, родовища якої були виявлені неподалік, у Слободі-Рунгуській та інших селах. До Слободи була у 1880-х роках була проведена залізнична вітка, яка проходила центральною вулицею Коломиї попри костел Діви Марії і Ратушу. Колія була розібрана у 1960-х роках.

Вулиця Січових Стрільців

Сучасний Народний Дім, колишня польська ощадна каса

В ті часи весь центр був забудований розкішними сецесійними кам’яницями, яких в Коломиї величезна кількість. Серед вершин світської архітектури цього міста є, мабуть, дві споруди: колишній український народний дім (тепер--музей Гуцульщини) і теперішній Народний Дім (колись--польська kasa oszegnosci. Спершу була збудована розкішна kasa oszegnosci. Однак, українці вирішили не відставати і 1896 року приступили до втілення в камені ще амбіційнішого проекту. За задумом, величний трьохповерховий будинок з куполом мав мати внутрішній дворик. Однак, втілити задум вдалося лиш на три чверті, і будинок, так і не замкнувши кола, залишився у формі підкови. Будувався він за народні гроші.

Народний дім завжди був визначним осередком культури у місті. Зусиллями передової інтелігенції на чолі із Йосафатом Кобринським у міжвоєнний період у будинку створюється славнозвісний музей Гуцульщини. Там він і досі.

А теперішній народний дім міститься у приміщенні колишнього польського дому, який розміщений поряд. Разом ці дві споруди справляють сильне враження.

За Австрії Коломия була другим після Львова культурним центром Галичини. 1849 року тут відкривається перша в Україні читальня. Потім створюється професійний театр, для якого з часом було побудовано окрему будівлю, з поворотним механізмом і всіма іншими атрибутами справжнього професійного театру.

За радянських часів професійний театр в Коломиї було розформовано, однак він був відновлений із настанням незалежності.

Біля народного дому, колишнього польського, будується найбільший собор Коломиї—Катедральний Собор Преображення Христового. Храм вже майже готовий.

Напрочуд вдалий і масштабний проект пов’язаний із видатною постаттю Комийщини, засновником Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ о. Павлом Василиком. Спочатку дисидент і борець, а потім прекрасний організатор, він зробив величезний вклад у відродження і розвиток Української греко-католицької церкви.

Цікаво, що під головний осідок Коломийсько-Чернівецької єпархії йому вдалося «експропріювати» будинок міськкому партії. Його будівничі-комуністи, мабуть, в страшному сні не бачили, що їхній будинок колись виконуватиме таку роль -:)

Коломийсько-Чернівецької єпархіальне управління, колишній міськком партії

Саме владика Павло Василик був ініціатором побудови величного собору. Пішов владика з життя у 2004 році на 79-му році і похований біля стін цього храму.

У 2000 році у Коломиї проходив ХІ Міжнародний гуцульський фестиваль. Тодішній губернатор Прикарпаття Вишиванюк приклав немалих зусиль для впорядкування міста, яке тоді набуло справді європейського вигляду. Було відреставровано кам’яниці, приведено до порядку весь центр міста.

Саме тоді (всього за три місяці) була зведена чи не найвідоміша споруда цього міста—музей Писанки. Архітектурна споруда у формі найбільшого у світі писанкового яйця (висотою 14 метрів) стала візиткою цього міста.

Музей Писанки і готель

Музей володіє колекцією з понад 6000 писанок, деякі з яких ще з ХІХ століття.

В музеї існує традиція - перші особи держави під час відвідин музею отримують подане професійною писанкаркою біле куряче яйце, розтоплений бджолиний віск і писачок, яким залишають свій автограф на поверхні яйця, а далі розписують як писанку.

В експозиції музею є писанки з підписами Президентів України Л.Кучми, В.Ющенка, та інших діячів України.

Отже, який можемо зробити висновок? Столиця Покуття, хоч і не має багато якихось дуже древніх споруд, замків і т.д., тим не менше, дуже навіть має чим привабити туристів. Чим саме? По-перше, своїми старими й новими соборами, деякі з яких мають досить-таки цікаву історію. По друге, величезна кількість відреставрованих(!) кам'яниць австрійського періоду, причому багато з них (як-от Музей Гуцульщини і Народний Дім), є справжніми шедеврами. По-третє, музей Писанки, який навіть внесено до переліку семи чудес України. Всі вони разом утворюють чудовий архітектурний ансамбль, який просто дарує естетичну насолоду. А плюс свіжий подих Карпат, яких видно мало не з кожного повороту...

І ще одне. Ті вулички навколо центру... Сюди не добралася свого часу розкішна сецесія і ще не добрались теперішні будівельники. Старі вілли і дерев'яні будинки, яким часто-густо більше півтори століття... Старезна необтесана (не така, як в центрі !) бруківка, подекуди покрита порепаним асфальтом... Вони зберігають дух тієї старої, ще доавстрійської, Коломиї, з її князями, боярами, євреями-торговцями, гуцулами, коломийками, веселими людними ярмарками. І сіллю, на якій все це виростало.

А як сателітки, машини, новіші особняки? Вони не шкодять. Дух старої Коломиї могутніший за них усіх. Він вселяєтья і в сателітки, і в машини, і в муровані особняки, роблячи їх органічною частиною старого міста. Оновлюється тіло, однак душа залишається тією ж...

Будь-яке використання матеріалів сайту можливе тільки за наявності гіперпосилання

Мукачеве

2009-03-20T16:05:00.001-07:00

Мукачеве, взагалі кажучи, гарне завжди.

Однак, їхати в туди найкраще або в кінці квітня, коли все місто потопає в цвіті саккури і магнолії, або насиченого сонцем літнього дня. І тільки мукачівською електричкою, яка відправляється зі Львова близько сьомої ранку і прибуває до пункту призначення о дванадцятій. Єдиний простір її вагонів дасть можливість повністю відчути насолоду від перетину Карпат. На кожній станції вас спокушатимуть залиті сонцем гори, вириваючи з лабет електрички кришталево-сонячним повітрям, насиченим п’янким запахом гірських трав. Спочатку напружено дві години догори, потім стільки ж під гіпнотичний свист гальм донизу, і шалені гірські краєвиди, до нестями освітлені небесним світилом, переламають, наче палицю об коліно, ваші щоденні думки і турботи. Ваше мислення, як гірська річка після повені, змінить своє русло, і протікати буде воно із шаленим темпом електрички під свист гальм, відбиваючи в собі полонини, села, ліси і струмки, об’єднані воєдино липневим полуднем.

Після цього всього ви енергійно і в той же час дивовижно легко зістрибнете з вагона, і море мукачівського сонця понесе вас на своїх хвилях в сторону центру.

Ви пропливете через архіпелаг сецесійних кам’яниць, повз величну торговельну академію, і тут раптом хвилі вас викидають на пляж. Станеться це біля вражаючого готичного костелу на центральній площі. Гори закінчились. Почалося місто.

***

Костел на цьому місці був споруджений ще в далекому XIV сторіччі. Як припускає сайт Органи України, у цьому храмі молилася сама королева Єлизавета, мати короля Людовіка І Великого, яка надала місту деякі привілеї і дозволила викарбувати на печатці зображення св. Мартина.

Що ще нам розповів цей цікавий сайт? Коротку історію цього храму.

Отже, у 1686 році святиня згоріла, і ремонтували її аж до 1725 року. В ХІХ столітті більшу частину храму довелося знести (чому—не знаю), передня ж частина була перетворена у каплицю св. Михайла. Новий костел було освячено 1904 року, а завершено—1905. Після другої світової він потребував ремонту, але совєцяри дали дозвіл на його проведення аж в 1967р. Про орган цього костелу пропонуємо прочитати тут.

Могутня споруда справляє неабияке враження. Як і вся центральна площа, на якій він розташований.

Площа величезна за розмірами, оточена в основному кам’яницями в стилі сецесії, збудованими за часів старої Австро-Угорської імперії. Більшість з них досить непогані.

В протилежному від костелу боці стоїть славнозвісна мукачівська ратуша. Як повідомляє Блека на сайті Замки і Храми України, перший камінь було закладено у 1903 році, причому, згідно із традицією того часу, у фундамент заклали лист із описом життя міста того часу. У 1904 році споруду докінчили, і майстер Йосип Шовінський виготовив із сталі і бронзи годинник, який розмістився у невеличкій овальній кімнатчині на верху вежі. Попасти туди, кажуть, зась. На вежу пускають, але не в неділю. Але сама ратуша відкрита для всіх будь-коли, що дало нам змогу пройтися її порожніми розкішними коридорами і зробити пару фоток. Також ратуша має фантастичний дворик.

Таке солідне місто повинно мати театр. І мукачівцям дуже кортіло його збудувати. З цією метою вони, за розповіддю Блеки, у 1884 році аж створили товариство з будівництва театру. Довго збирали гроші, і в 1896-99 рр. на місці солеварні і торгових рядів театр був збудований.

В 1947 році до Мукачева перевели заснований 1902 року в Білгороді-Дністровському російський драматичний театр «Новий Акерман». Там він діє і досі.

Блукаємо деякий час центром, робимо фотки.

Шикарний будинок в центрі. Ігор на фоні греко-католицької церкви

Головна площа

Дуже цікавий у Мукачевому православний Свято-Миколаївський монастир на Чернечій горі (колишній монастир отців Василіан). Монастир був заснований угорським королем Ендре і його дружиною Анастасією, дочкою Ярослава Мудрого, в ХІ ст. (між Угорщиною і Київською Руссю тоді були добрі стосунки). Князь Федір Коріятович прикрасив монастир і побудував тут дерев’яну церкву. З 1491 року монастир стає осідком закарпатських владик, які об’єднали все Закарпаття у т. зв. Мукачівській єпархії. Звідси поширилося єднання закарпатських українців з Римом у ІІ пол. XVII ст. Монастирська школа відігравала важливу роль у культурно-релігійному житті Закарпаття. Монастир був осідком головного настоятеля василіан на Закарпатті і важливим відпустовим центром. В сучасному вигляді монастир був збудований між 1766-72 рр., а велична кам’яна церква у 1798—1804 рр. Роботи велися під керівництвом Дмитра Раца. У монастирі з давніх-давен вівся літопис, який є цінним джерелом історії Закарпаття. При монастирі збереглася цінна бібліотека (пр. 6000 цінних книг і рукописів)., яка потім була передана Ужгородській державній бібліотеці. (детальніше—на сайті Мукачівсько-Ужгородської єпархії УПЦ МП).

Цей монастир був одним із трьох, які не були закриті радянською владою. Однак, переданий він був Російській православній церкві. Належить він їй і досі.

З монастиря летимо (щоб потім ще встигнути на поїзд) берегом Латориці до Замку. Було десь по другій, сонце смажило вже по повній програмі, а ми, тлумки, не взяли із собою навіть кашкетів. А десь там, вдалині, видно величезний замок, який ніби нависає над містом і всією округою (таким його видно з боку монастиря) .

Замок справді фантастичний. Збудований ще в ХІV столітті подільським князем Федором Коріятовичем, він укріплювався і добудовувався аж до ХVІІ ст., в результаті чого ми отримали справжній шедевр оборонної архітектури, визначну пам’ятку історії, свідок подій європейського значення.

Замок складається з трьох(!) рівнів. До перших двох ведуть потужні брами, а щоб попасти на третій, треба пройти довгий тунель, зроблений у мурах замку. І на останньому рівні є глибочезна криниця (86 м). Як її умудрились прокопати у кам’янистому ґрунті в ті часи, уявити тяжко. Подейкують, Коріятович для цієї справи «лоханув» самого нечистого (з ним він нібито уклав якусь угоду, а потім «кинув»).

Детальну історію замку можна прочитати на його офіційному сайті (навіть такий є!)

Із найвищого рівня бачимо просто неймовірний краєвид. Все місто—як на долоні (включно з монастирем). Далі з одного боку—ідеальна рівна Закарпатська рівнина, а з другого—високі, вкриті лісом та полонинами, гірські вершини.

В замку розміщений музей із цікавою експозицією на тему історії замку, пов'язаних з ним осіб та Закарпаття загалом.

Повертаючись до вокзалу, звертаємо увагу на радянські скульптури при вході до нього. Одна з них, з косою, нагадує відомого політика-:)

Виснажені до краю (площа велика, об’єктів багато, часу обмаль—постійно майже бігали), допиваємо з термосів свій чай. І насолоджуємося горами. Підсвітлені лагідним західним сонцем, течію думок вони роблять тихою і спокійною. І ще міцніше закріплюють в пам’яті цю мандрівку. Вигляд із замкової гори…Ратуша кольору освітленого сонцем лісу… Монастир…Гори, що купаються в сонячному сяйві…І посвист гальм… який ще довго звучить у вухах, викликаючи всі ці залиті сонцем спогади…