Буськ

Портик палацу графа Бадені

Буськ--місто у Львівській області, адміністративний центр Буського району. Місто знаходиться на р. Західний Буг в 51 км від Львова та за 5 км від залізничної станції Красне. Попри місто проходить міжнародна автотраса Київ-Чоп, що значно покращує транспортне сполучення з обласним центром.

Від траси відходить коротенька доріжка, яка виходить прямо на автостанцію, яка розміщена на березі Полтви (тієї самої, що тече під

проспектом Свободи в нашому рідному Львові).

За кількасот метрів Полтва впадає в Західний Буг, який наші львівські бруди несе аж в Балтійське море.

Своєю ратушею Буськ заманює туристів вже із самої автостанції. Вона—як своєрідний маяк, який вказує, куди треба йти, щоб побачити в місті все основне.

Ратушу збудували порівняно недавно—в 1999 році. Це була остання ратуша, збудована в Україні в ХХ столітті. І одна з найкращих. Споруда надає місту справді європейського вигляду. Приємно, що в Галичині не забувають стару європейську традицію, яка для кожного порядного міста передбачає ратушу—символ міста.

Біля ратуші стоїть її гарна ровесниця—церква св. Петра і Павла, освячена в 1998 році.

Далі переходимо мостом Західний Буг (тут ще маленький—не сильно більший за Полтву), і попри високий мур зліва прямуємо до центральної площі. Ми, звичайно, ще не знаємо, що за муром—палац Бадені, і шнуруємо далі, ні на що не звертаючи уваги.

Кілька центральних вулиць і площа 900-річчя Буська, як і в більшості галицьких містечках, забудована австрійськими сецесійними будинками. Не таким розкішними, як у Дрогобичі, Стрию чи Коломиї, але виглядає пристойно.

Вулиця Київська

Неподалік від площі—одна із головних пам’яток Буська—бароковий костел св. Станіслава. Спочатку в місті було кілька костелів, проте вони були зруйновані під час польсько-козацьких воєн. Новий костел було збудовано у 1780 році за проектом Бернарда Меретина, творця собору Юра у Львові, Бучацької ратуші, а також соборів у Коломиї, Лопатині та інших містах. Землю під костел було надано привілеєм короля Августа Понятовського. Костел кілька разів доводилось серйозно відбудовувати, в тому числі через пожежі 1814 та 1849 р.

В Буську також збереглася стара синагога ХVIIІ ст. За радянських часів що тут тільки не було—і спортзал, і склад, а пізніше фронтальна частина синагоги була перетоворена на житлові приміщення, а решта—на смітник. Синагога швидкими темпами руйнувалася. З метою збереження цінної пам’ятки було вирішено передати незаселену частину євангелістам, які нам люб’язно провели невеличку екскурсію по божниці. Завдяки їм споруда тепер відреставрована. Хоча було частково змінено планування, основні елементи декорацій були законсервовані і збережені.

Єврейська громада в Буську бере початок ще з XVI ст. Відомо, що за переписом 1864 р. у Буську проживало 5297 осіб, з них 1566 євреїв, що становило майже 35 % жителів міста.

Неподалік синагоги розміщена церква св. Миколая, збудована українською громадою міста за проектом Є. Нагірного.

ЇЇ фундаменти було закладено ще перед Першою світовою війною, однак завершилось будівництво аж в 1938 році.

За церквою розташована школа, випускниця якої Іванка Мигаль стала потім солісткою Метрополітен-опери у Нью-Йорку.

Минаючи школу, починаємо розпитуємо місцевих жителів за кіркут (єврейський цвинтар). Після довгих пошуків через пасовиська, струмки, болота (до речі, дубак був сильний) виходимо ми нарешті на той кіркут. І тут ніби раптом попадаємо у фільм «Володар Перснів». Старезні похилені плити, вкриті незрозумілими написами древньою мовою, сіра похмура погода, жодної душі навколо… В вухах гудить вітер, а поряд погрозливо ґеґають гуси— грізні охоронці спокою мешканців прадавнього міста.

Щоб це містичне місце зберегти наступним поколінням, а також з поваги до померлих, кіркут необхідно ґрунтовно відреставрувати.

Звідси вдалені видно величні храми, палаци та вежі древнього міста.

Це все, звичайно, дуже добре, але дубак дістає вже конкретно. Ще й щось накрапати починає. Навіть куртка (одна на двох) не сильно помагає. Починаємо інтенсивно віджиматися, присідати, щоб трошки зігрітися, а також думаємо, де б то купити щось похавати (канапки свої ми впакували ще після відвідин синагоги). Розуміючи, що відповідь треба шукати десь у центрі міста, повертаємося.

Оттоді ми вже взнали місцерозташування палацу графа Бадені і поперлися туди. Палац взагалі-то належить міністерству оборони, і access туди denied. Але двоє солдатів, які були на варті (більше нікого там немає), виявились дуже люб’язними і нас пропустили. Також вони нам показали місце, де в 2007 році проводились серйзні археологічні розкопки. Під час цих розкопок було знайдено фундаменти будинків, а також багато прикрас та речей побуту.

На місці палацу колись стояв будинок буського дідича. Палац побудував 1810 р. Войцех Мір. Це двоярусна будівля з головним корпусом та бічними крилами. При вході палац прикрашений двоярусним портиком із іонічними колонами та балконом з балюстрадою. Згадки 30-х рр. XX ст. свідчать про красу та доглянутість палацу: десятки алей тягнулися від палацу до ріки Бугу, рідкісні кущі, дерева, квіти створювали тут справжній рай.

Палац був пошкоджений 1932 р., проте опісля - відновлений. Після того для палацу прийшли не найкращі часи—обкрадання, потім переобладнання під військову частину… Зараз у військових палац хоче відобрати Возницький, щоб його відреставрувати і перетворити в музей. Дай Боже.

Відреставрований і впорядкований палац був би великою приманкою для туристів.

В Буську також збереглися дві дерев’яні церкви. Одна з них—св. Параскеви—була збудована у 1708 р. Розташована вона у передмісті Довга Сторона. Колись при церкві діяло братство, яке мало свою школу і лікарню.

Деканом цієї церкви був Омелян Петрушевич, батько президента ЗУНР. Під орудою Омеляна Петрушевича поряд із церквою була збудована школа.

У передмісті Воляни на відвідувачів чекає старезна Онуфріївська церква (теж дерев’яна), збудована, вочевидь, 1645 р., про що свідчив напис на одвірку: «Року Божія» 1645. Григорій маляр сницер сам». Напис не зберігся. За іншими даними, рік спорудження церкви—1680. Біля церкви бачимо ошатну Церква Св. Онуфрія дзвіницю.

Однак, саме місце дихає ще більшою древністю. Церква розташована на пагорбі, оточеному височенними неприступними валами, порослими лісом. Це все, що залишилось від старого Буського замку. Валами можна обійти (як Китайською стіною) майже весь комплекс, наслухаючи,

як десь далеко внизу хлюпочуть хвилі річки Рокитної.

1864 р. біля церкви з’явилась унікальна каплиця. Вона зроблена в дуплі тисячолітнього дуба. Обрізаний зверху стовбур накрито металевим дашком.

Весь цей комплекс є неповторним і на таких гавриків, як ми, справляє дуже сильне враження.

Унікальна каплиця

Мандруючи містом, ми купу разів переходили через різноманітні мости, мостики і кладки. Місто при злитті Західного Бугу і Полтви розрізали на багато частин річки, річечки й потічки. У ХІХ ст. воно складалося зі Старого міста, Середнього міста, Нового міста і четвертого міста Яблонова, а оточували його передмістя Довга Сторона, Ліпибоки, Німецький Бік, Воляни і Підзамче. Поєднували все те царство між собою 68 мостів.

Крім них, ще була незліченна кількість кладок, деякі довжиною 400-500(!) метрів. Одна з них, кажуть, збереглася і є своєрідною пам’яткою дерев’яної архітектури

(ще б пак!). Береги річечок і каналів укріплювались лозою та дерев’яними колодами,

покладеними в зруб при мостах.

Не дивно, що місто в ХІХ ст. отримало славу «Галицької Венеції». Однак, у ХХ столітті воно її втратило веаслідок нерозумного осушення боліт, що в свою чергу призвело до оміління рік. Холєра, якби вдалося це все відновити, нє?

З огляду на все вищесказане, це місто має чим привабити Мандрівників Україною. Однак, слід ще докласти великих зусиль до збереження та відновлення вищеописаних пам’яток. І створення із плином часу нових. Також як для збільшення туристичного потенціалу, так і для покращення атмосфери міста взагалі було б добре повернути місту славу Галицької Венеції. Але тут уже справа за екологами.

Як добиратися? Мовчки. З автостанції №2 міста Львова маршрутки йдуть щоп’ятнадцять хвилин. Можна і власним транспортом—до Буська треба їхати київською трасою. По дорозі за п’ять кілометрів до Буська можна завітати у Новий Милятин.

Рекомендуємо почитати захоплюючу історію цього міста.

Буськ

ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ НАРИС
(За Володимиром Чучманом)

Історією Буська цікавилося багато дослідників і не тільки українців. Так, А. Шнейдер, польський дослідник ще у 1866 р. в газеті «Дзєннік літерацкі» № 45 опубліку¬вав легенду, яку знайшов у старовинному рукописі «Па¬м'ятка о. Афанасія». За цією легендою, Давид Ігорович, ще як Володимирський князь, виїхав разом з боярами оглянути межі свого князівства, щоб укріпити оборону його окраїн. Змучений тривалою мандрівкою, він вирішив зупинитися на відпочинок. Але відповідного місця для цього не знаходив — довкруги були болота. Тоді один з княжих слуг на ім'я Свойко, побачивши бузька, що круж¬ляв, порадив зупинитися там, де він сяде. Князь послухав його. Бузько привів їх на берег річки. Там вони поба¬чили хатину, капличку і сад, в якому працювали два мо¬нахи. Місце виявилося дуже вигідним для будівництва укріплення, і князь за порадою цих монахів звелів буду¬вати двір для себе і будинки для своїх бояр. Так виникло місто, і в честь бузька, який вказав дорогу князю, його було названо Буськом.
Пригоди з бузьком, монахами — це, звичайно, часто вживані вплетіння у сюжетні лінії усіх давніх переказів повістей, з обов'язковим підкресленням ролі Провидіння у звершенні тих чи інших важливих подій.
А. Шнейдер, спираючись на рукопис, проводить думку про походження назви міста від бузька. Прихильники по¬дібного пояснення роблять посилання на старий герб Буська — бузько серед боліт. Треба зазначити, що первісна назва міста звучала не так, як тепер, а Бужеськ, Бужськ. Це означає, що назва міста походить від назви ріки Буг і означає: — «місто на Бузі». Назва ріки відома набагато раніше від згадки про місто.
Князь Давид Ігорович дбав про розбудову і заселення своєї нової столиці, намагався стягнути до неї не тільки своїх підданих, але й людей непідвладних йому. Зокрема, багато переселенців прийшло з Середнього Подністров'я, на яке часто нападали половці та інші кочовики. Буськ для них став безпечнішим місцем проживання.
Давид Ігорович був одним з найдіяльніших давньо¬руських удільних князів кінця XI — початку XII ст. Завдя¬ки йому Буськ став добре розвинутим укріпленим містом, що складалося з трьох городищ, відокремлених одне від одного глибокими і широкими ровами та високими масив¬ними валами. Рови заповнювали води Західного Бугу, Полтви і Солотвини. У міжріччі Полтви і Бугу знаходився міцно укріплений замок, а на Волянському передмісті (урочище Воляни) — другий. Передмістям древнього Буська було теперішнє урочище Ліпибоки на околиці міс¬та. Під час татаро-монгольської навали замки і городища згоріли. На їх місці археологи виявили гончарний посуд, наконечники стріл, бойові сокири, ножі, обвуглені зерна пшениці, жита, ячменю тощо.
Давид Ігорович проявляв велику активність не тільки в міжкнязівських уособицях, а й у боротьбі з найнебезпеч-нішими на той час ворогами всієї Русі — половцями. Помер він у 1112 р. у Дорогобужі, повертаючись з походу.
У 1113 р. князем Буська став син Давида — Мечи-слав. Але до батьківського володіння його не допустив великий князь київський Святополк Ізяславич, який во¬рогував з Давидом Ігоровичем. Він, однак, помер через рік після смерті Давида. За той час, коли Буськом воло¬дів Ярослав Святополкович, під його владою було ще Дубно, Чорторийськ і Дорогобуж. Після смерті Свято-полка великим князем київським став Володимир Мономах, який повернув Мечиславові спадщину по батькові — Буське князівство. Новий буський князь, як і його батько, енергійно взявся за розширення і розбудову міста. Люди селились в основному на правому березі головного русла Буга. Князівські і боярські двори розміщувалися над Пол-твою. Там же були церква Богоявлення і монастир. Всі будівлі споруджувалися з дерева, найдоступнішого в цій лісистій місцевості матеріалу.
Творчі зусилля князя були перервані Ярославом Святополковичем, який не примирився з втратою Буська і в 1120 р. захопив його силою.
Якщо до цього часу Буськ, хоча і з деякими перешко¬дами, мав можливість досить швидко розвиватися, то далі він був втягнутий у вир князівських міжусобиць, що при¬водило до постійних руйнувань. Адже майже кожен по¬хід на нього супроводжувався пограбуванням, пожежами тощо. Найбільше терпіли від цього селяни і ремісники, які ставали жертвами нападників.
Трагедія міста полягала в тому, що воно було розта¬шоване на умовній межі трьох головних на той час кня¬зівств: Київського, Галицького і Волинського. Кожен з князів намагався, як не сам захопити Буськ, то допомогти в цьому залежним від них меншим князям.
Володимир Мономах, великий князь київський, який добився посилення центральної влади на всій території Русі, не погодився з самоправством Ярослава Святопол-ковича і в 1123 р. відібрав від нього Буське князівство і правив ним сам через своїх посадників. Але коротко тривало мирне життя для Буська під рукою великого князя київського. Після смерті Володимира Мономаха 1125 р. Буська земля втратила статус князівства і була приєднана до Белзького князівства. З того часу Буськ переходить з рук до рук, а до нас дійшли тільки імена князів. У 1129 р. був тут Мстислав Володимирович, у 1138 — Всеволод Олегович, у 1147 р.— князь Святослав Володимирович, у 1148 — Ростислав Юрійович. З 1152 р. місто знову пере¬йшло під зверхність Києва. В цьому році була підписана мирна угода між великим князем Ізяславом Мстиславичем і Володимиром Галицьким, в якій останній зобо¬в'язувався не претендувати на ряд міст, серед яких пер¬шим було названо й Буськ, що підкреслювало його вагу.
Під кінець XII ст. Буськ знову, але вже назавжди, був включений до складу Белзького князівства.
Під час розквіту Галицько-Волинського князівства, якому були підпорядковані всі удільні князівства на зем¬лях Галичини і Волині, місто над Бугом втратило функ¬ції адміністративного центру.
У Галицько-Волинському літописі знаходимо записи, в яких згадується Буськ під 1212 і 1233 рр. З першого за¬пису виходить, що в місті сидів котрийсь з бояр як пред¬ставник князівської влади з невеликою дружиною. Це свідчить, що Буськ тоді ще не втратив оборонного зна¬чення. Це підтверджує другий запис, де розповідається про боярський заколот проти княгині Романової та її ма¬лолітніх синів: Данила (названого пізніше Галицьким) і Василька. Тоді заколотники захопили Буськ, приму¬сили втікати з нього князівського воєводу.
Головна ж трагедія міста над Бугом сталася під час татаро-монгольської навали. За літописними даними в грудні 1240 р. під натиском орд Батия після тривалої обо¬рони впала одна з наймогутніших твердинь давньої Ру¬сі — Київ. Звідтіля орди завойовників вирушили на Во¬лодимир і Галич. Галицько-Волинський літопис про цей страшний похід розповідає дуже скупо. Там записано, Ідо Батий, захопивши Володимир, «вибив» його без по¬щади, так само і город Галич і інших городів багато, що їм нема числа. До тих багатьох належить і Буськ, якого татаро-монголи не могли обминути. Точних документаль¬них даних про його долю на той час не маємо. Але можна припустити, що не тільки місто було зруйноване дощенту, а й загинули всі його мешканці. Завойовники особливо жорстоко розправлялися з тими, хто чинив їм запеклий опір. Бо там, де збереглося населення, міста досить швид¬ко розбудовувалися. А згадка про Буськ в історичних джерелах більш як на сторіччя відсутня. Очевидно, що Буськ частково вцілів, життя в цьому жевріло, але він, напевно, настільки занепав, що літописці неначе забули про нього.
Одним з найважливіших джерел Південно-Західної Русі цього періоду є Галицько-Волинський літопис. Дату¬вання його закінчується 1292 роком і ось в ньому після походу Батия Буськ більше не згадується. Занепад міста можна пояснити і політичною обстановкою цього часу. Галицько-Волинські князі потрапили у васальну залеж¬ність від ханів Золотої Орди, а ті могли не згоджуватися з відбудовою міста, яке прикривало Галицьку землю зі Сходу.
Розпад Галицько-Волинського князівства, ослабле¬ного татаро-монгольською навалою, привів до загарбання його земель Польщею. В залежність від неї потрапило Белзьке князівство, в складі якого була Буська земля. Коло 1379 р. у Буську вже перебував урядовий пред¬ставник — староста. Ним став сандомирський воєвода Ян Тарновський. Можливо, що місто на той час вже відбуду¬валося, бо інакше не було б центром староства.
У 1386 р. Белзьким князівством з Буською землею заво¬лодів мазовецький князь Земовит. Вона дісталась йому як придане жінки Олександри, дочки короля Владислава Ягайла. Новий володар, вважаючи цю землю своєю влас¬ністю, сприяв розвиткові міста. У 1411 р. Земовит надав Буську «магдебурзьке право». Міщани отримали право риболовлі неводами в Бузі і Полтві. Приїжджим купцям заборонялось торгувати поза містом, що забезпечувало значні прибутки міській касі. На милю від міста ніхто не мав права варити напитків. Громадяни звільнялися від багатьох повинностей. Проте, ряд привілеїв на ук¬раїнське населення не поширювалося. Напитків, напри¬клад, українці не мали права варити не тільки в одномильній зоні навколо міста, айв самому Буську. Заборо¬нялось українцям брати участь у міській раді.
У цілому ж, від усіх привілеїв найбільше вигравав міський патриціат. Спадкоємець Земовита, його син Владислав, надав городянам право рубати дерева у навко¬лишніх лісах, за винятком бортних дерев.
Після смерті Владислава у 1462 р. Буськ з приватного володіння переходить безпосередньо «під руку» польсько¬го короля. Король Казимир IV підтвердив попередні пра¬ва міста і поставив свого старосту, як представника ко¬ролівської влади у місті. На той час, місто переросло вже колишні межі. З'явились нові насипні вали, оборонні спо¬руди. Але вони не змогли захистити міста від нападів кримських татар. Українські землі, які опинилися під вла¬дою великих князів литовських і королів польських, най¬більше терпіли від нападників. Кримська орда не завойо¬вувала на постійно краю. Захопивши здобич, вона по¬верталася в Крим.
Тому королівський уряд і магнати не давали належ¬ної відсічі татарам, уникали сутичок з ними, відсиджу¬ючись у добре укріплених замках, від чого зазнавав лиха простий люд.
Великим нещастям для Буська було те, що поблизу нього проходив т, зв. Чорний шлях, по якому ординці здійснювали свої руйнівні походи на українські землі. Старовинні хроніки зафіксували багато таких нападів, наприклад, у роках 1450, 1458, 1467. Особливої руїни за¬вдали грабіжники в 1498 р. Тоді вони повністю зруйну¬вали місто, а в навколишніх селах життя відновилось лише більше, як через десять років. Не випадково тодішній король Ян Ольбрахт дав право міщанам торгувати поза Буськом без мита. Його наступник Олександр, щоб під¬тримати занепале місто, дозволив завести в місті воскобойню і збирати на користь міста мостове (плата за про¬їзд через мости), що становило значну статтю прибутків.
Нормальне життя у 1512 р. знову перервав напад крим¬чан. Менглі-Гірей на чолі 25-тисячного війська виру¬шив в Україну. Розташував військо між Буськом та Олеськом і почав плюндрувати всю навколишню терито¬рію. Правда, на цей раз орді не пощастило поживитись награбованим. Об'єднане польсько-литовсько-українське військо під командуванням князя Костянтина Острозького наздогнало обтяжену здобиччю орду під Вишневцем і роз¬громило її. Та через чотири роки татари знову з'явились під Буськом. Міста вони не здобували, але спалили передмістя і навколишні села, забравши в ясир понад 50 тисяч жителів. Подібних руйнувань і втрат жителів зазнав Буськ у 1549 р. і ще багато разів до кінця XVI і в XVII ст. Незважаючи на нищівні напади кримських татар, неврожаї, голод, епідемії та інші лиха, Буськ продовжу¬вав існувати, а в окремі періоди в місті пожвавлювався економічний і культурний розвиток. Король Сігізмунд Август для зміцнення Буська — твердині у верхів'ях Бугу — включив його до складу Львівської землі. Щоб створити сприятливі умови для розбудови Буська, він у 1521 р. звільняє його мешканців, в тому числі й українців, від окремих податків, запроваджених колись Яном Ольбрахтом, надає їм право торгівлі горілкою, що давало неабиякі прибутки.
Король також сприяв поселенню в місті різних фахів¬ців. У першій чверті XVI ст. помітним був потік пересе¬ленців з Волощини (теперішня Молдавія) у Надбужжя. Багато їх осіло у передмістях Буська, інші — у навколиш¬ніх лісах. Місцеві жителі називали їх волошинами. Ця загальна назва народності з часом трансформувалася на власну. Переселенці асимілювалися з місцевими жи¬телями, а за їх нащадками закріпилось прізвище Во¬лошин.
З появою волохів у передмістях Буська розвинулось скотарство, зокрема волярство. Можливо, що саме від слова «віл» пішла назва Воляни — передмістя, де посе¬лилось багато волохів. Є й інша версія назви цього перед¬містя. Серед молдаван й зараз поширене прізвище. Валану. Очевидно, що між переселенцями були люди з таким прізвищем. Воно й могло перейти на назву району їх поселення, трансформувавшись з Валанів на Воляни. Досить поширеним серед волохів було виробництво сукна, яке називалось «волоським».
Волохи, які осіли в лісах поблизу Буська, займались виготовленням клепок (для бочок), поташу з деревної золи та деревного вугілля, які експортували на західно¬європейські ринки.
У XVI—XII ст. Буг, завдяки багатьом притокам, був повноводною рікою. Вона була судноплавна і використо¬вувалася як важливий торговельний шлях. Товари з Буської землі сплавлялися Бугом до Вісли, а нею — аж до Балтійського моря в місто Гданськ, яке було великим тор¬говельним центром європейського значення, звідтіля плоди праці надбужан потрапляли в Англію, Нідерланди та інші європейські країни.
Поширеним видом річкового транспорту на Бузі і Віслі була так звана «ком'яга», українською мовою пліт. На неї навантажувались товари і сплавлялися за течією аж до гирла Вісли. Пліт цей був вигідний тим, що й на деревину, яка використовувалася під нього, у Гданську також був великий попит. Особливо вигідною була ком'яга для іноземців купців, які приїжджали до Буська сухопутне.
У середньовіччі Буськ зазнав немало лихоліть. Його руйнували, але минав час і Буськ знову відроджувався. У другій половині XVI — першій половині XVII ст. його територія значно розширилася. Вона межувала з землями сіл Волиці Деревлянської, Боложинова, Утішкова, Петрич і Красного, Журатина, Кізлова та Купча.
Саме місто ділилось на три частини, найбільшою було т. зв. Старе Місто, в якому налічувалось 37 будинків. Се¬ред них були великі, де проживало по кілька родин. У Ста¬рому Місті були ратуша-будинок міського самовряду¬вання, церква св. Миколая і костьол св. Станіслава. Друга частина Буська називалась Середнє Місто. Там, в основному, розміщувались житлові й адміністративні будинки, що належали до староства. Центром Середнього Міста був костьол Святого Духа. Головними спорудами третьої частини Буська, що мала назву Нове Місто, був костьол Діви Марії та укріплений монастир монахів Домі¬ніканців.
Документи XVI ст. згадують про два ринки, водяні млини, сукновальню і паперову фабрику.
До Буська належало п'ять передмість. За їх кількістю він перевершував набагато більші міста. Передміщани і нерідко — міщани були тісно пов'язані з землеробством, тваринництвом, багато з них поєднували землеробство з якимсь ремеслом (частіше, як «партачі», тобто не члени міського цеху).
Про це свідчить той факт, що податковою одиницею для них був не будинок, а земельна ділянка — лан. Кожне передмістя мало певну їх кількість: Ліпибоки (Липобо-ки), наприклад, мали 22 лани; Довга сторона — трохи більше 23. Дещо меншим було передмістя Воляни. На його території була церква св. Онуфрія і греко-католицький монастир. Підзамче — найстаріше передмістя. П'ятим, молодшим від інших, було передмістя — «Німець¬кий бік».
Місто й частково передмістя оточували земляні вали. Разом з річками, які місцями доповнювались рукотворними перекопами — каналами, вони були захистом від на¬паду ворогів.
У місті, незважаючи на труднощі, продовжували роз¬виватися ремесла, промисли, торгівля, які давали насе¬ленню немалі прибутки.
Ремісники об'єднувалися за фахом, створюючи цехи. Доступ у цехи обмежувався, а позацехових ремісників-партачів переслідували.
Не всі цехи були самостійні. Деякі з них підпорядко¬вувалися головним — у більших містах. Буський цех боднарів, зокрема, був залежний від львівського.
Ці види діяльності давали населенню немалі прибутки. Писемних пам'яток про ремісничу діяльність населення Буська з часів Київської Русі не збереглося, але архео¬логічні матеріали свідчать про високий рівень її розвитку.
Однією з важливих професій вважалася тоді професія різника, яка строго регламентувалася. У 1476 р. у Буському цеху різників було 6 чоловік. Про розмах різничої справи в згаданий період свідчить привілей короля Кази-мира Ягеллона — він дозволив майстрам збудувати 12 яток. Від кожної з них вони мали давати на користь короля щорічно по 3 камені «доброго лою» (камінь — приблизно пуд; у різні часи в різних місцях ця міра ваги була неоднакова). Цей привілей підтвердив і король Сигізмунд І.
Помітним в економіці міста був цех ткачів, якому король також видав привілей, що регламентував його діяльність і встановлював повинність. В 1578 р. в цеху ткачів налічувалось 10 майстрів. У XVI ст. місто займало перше місце у воєводстві за виробництвом полотна. Тут найбільше ремісників займалися кушнірством, причому лише кушнірі Буська мали право виготовляти одяг з най¬дорожчих видів хутра.
Буськ був також відомим у Белзькому воєводстві осередком золотарства. Троє з п'яти відомих тогочасних ювелірів — Грицько, Дасько і Олександр — були ще й одними з найактивніших членів буського Миколаївського братства.
Люстрація з 1578 р. підтверджує те, що реміснича діяльність посідала одне з визначних місць у трудовій діяльності мешканців Буська. Тут було 4 шевці, 3 ковалі, 10 кравців, 12 кушнірів, 10 ткачів, 6 пивоварів, 3 бондарі, 1 лимар, 1 мечник, 3 капелюшники, 2 солодовники, 1 ци¬рульник, 1 гончар, ЗО пасічників та інші.
Ми перелічили кількість майстрів, але кожен з них тримав по кілька підмайстрів і учнів, так що ремісничою діяльністю займалось набагато більше людей.
Отже, Буськ був відомим на Україні економічним цент¬ром одним з найрозвинутіших міст тогочасного Белзького воєводства. Адже за кількістю зафіксованих у документах ремісничих професій (39), він займав у воєводстві третє місце, а за кількістю цехів (9) — перше.
Давню історію має буське млинарство, в якому за¬стосовувався механічний привід від водяного колеса. Ві¬домості про це маємо від 1454 р., коли мазовецький князь Владислав дозволив Мартинові Грабовецькому збудувати млин на одній із приток Бугу. Можливо, що цей млин не був першим у Буську. Чимала кількість приток у місті давала бужанам можливість широко використовувати енергію води для виробничої діяльності. Люстрація з 1578 р. фіксує у місті і передмістях вже чотири млини. Для внутрішніх потреб міста стільки млинів було забагато. Напевно послугами буських млинів користувалося насе¬лення навколишніх сіл та інших міст.
XVI—XVII ст. були періодом проби життєвих сил і здібностей українського народу. Втративши свою кня¬зівську державу, втративши сурогат держави у Великому князівстві Литовському, Україна опинилася під наступом Польщі. Сили в цих змаганнях були нерівні: з польського боку стояла зорганізована держава з агресивною шлях¬тою, освіченим міщанством, свідомою своїх цілей Церк¬вою; а з українського боку були знесилені залишки арис¬тократії, дрібне міщанство, неосвічене духовенство та поневолені селянські маси. Основи давньої культури були настільки сильні, що, спираючись на них, українське громадянство зуміло зорганізувати відсіч проти поль¬ського наступу і у своїх змаганнях виявило незвичайну творчу енергію. Спершу у боротьбі передувала аристо¬кратія і своєю протекцією та матеріальними засобами допомагала культурним починам. Коли ж верхні класи підупали, міщанство і духовенство створили міцний центр, що об'єднав всі національні сили. Братства, орга¬нізовані на основі добровільних спілок, зуміли здобути національний авторитет і визнання у всьому суспільстві. Братські школи підняли освіту, вберегли молодь від чу¬жих деморалізуючих впливів; виявили ряд літературних талантів тощо. У цій боротьбі успіхи чергувалися з пораз¬ками. Культурні центри творились і занепадали: коротко тривала світлість Острога, важко змагався Львів; вреш¬ті до проводу прийшов Київ. Український табір втратив свою аристократію і значнішу шляхту, частину духовен¬ства, що перейшла під чужі прапори, але все ж оборонив і затримав давні позиції. Великим успіхом було приєд¬нання до культурної праці свіжих козацьких сил: Запо¬різька шабля підпирала національні стремління і додава¬ла їм гостроти і сміливості. Але здемократизування гро¬мадянства принесло одночасно небезпеку суспільної анар¬хії. Церковна ієрархія під проводом П. Могили запобігла цьому, опанувала братський рух, впорядкувала церковний устрій, надала йому твердих сконсолідованих форм, але сама почала віддалятися від зв'язків із громадянством. Та народні маси вже були такі розворушені і схвильовані, стільки виходило з них творчої енергії і талантів, що ці нерівності і недостачі не ставали вже небезпекою нового занепаду.
Міщансько-братська епоха не була часом великих переломних подій: це був час сірої щоденної праці, що дала підбудову під національну культуру і уможливила розвиток національної революції. У довголітній боротьбі українського народу з загарбниками витворився цінний матеріал, що тільки чекав будівничого, який вжив би його для завершення будови,— створення власної ук¬раїнської держави. Цим будівничим став Богдан Хмель¬ницький.
У період визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького м. Буськ і його околиці стали місцем битв козацько-селянських військ із польськими. Правда, під час походу Богдана Хмельницького у 1648 р. у Галичину, місто залишилося неушкодженим. Шляхта, мабуть, за¬здалегідь втекла з нього і міщани могли радо зустрічати своїх визволителів. Інакше сталося у 1659 р. коли до Буська докотилася ще раз хвиля великої війни. Тоді козаки разам із союзними російськими військами приступом взяли місто і зруйнували його укріплення. Міські мури, вали навколо міста, довжина яких сягала одної милі, були знесені, зруйновані замки, костьоли, монастирі. Разом з тим знищено й міські привілеї, які були уособленням кривди місцевого населення. Знищувалося все, що було пов'язане з іноземним гнітом. Причину руйнування істо¬рики вбачають у тому, що міська польсько-шляхетська верхівка чинила опір українсько-російським військам при їх вступі до Буська.
Після визвольної війни України в 1648—1654 рр. від¬новилась королівсько-шляхетська влада і в Буську. В міс¬ті, передмістях, як і у всьому краю ще більше посилився
соціальний гніт. Населення терпіло ще й від постоїв коро¬лівських військ, які що кілька років збиралися на рівни¬нах коло Буська. Погано оплачувані коронні і наймані війська поводились там не ліпше ворогів. Вони грабували майно мешканців міст і сіл, нерідко вбивали людей, спа¬лювали села й міста та ін.
Селяни тоді фактично потрапили у кріпосну залеж¬ність від старост. З 1670 р. Буськом з околицями майже сто років володіли пани Яблоновські (від них пішла назва села Яблунівка, заснованого з боку Нового міста).
Починаючи з кінця XVII ст. в околицях міста почали добувати вохру — залізну руду. Над Бугом були збудовані численні «залізні кузні». У передмісті Воляни та селищах Остапівцях і Ланерівцях засновано скляні гути.
У 1763 р. останній з Яблуновських відпровадив Буське староство Йосифу Меру (урядову посаду в тодішній Польщі можна було купити і продати). Сам Мер імену¬вав себе графом Радехова і Холоєва, будучи їх спад¬ковим власником.
Новий власник Буська розгорнув бурхливу діяльність. Він збудував тартак, на вирубаних ділянках лісу поселяв будників (спеціаліст з виробництва поташу), вуглярів, що виготовляли деревне вугілля. Деревину, дошки, де¬ревне вугілля, поташ Бугом і далі Віслою Мер сплавляв до Гданська. За панування Мера зросли поселення Ланерівка і Остапківці. Староста сприяв поселенню в Буську іноземних підприємців. Один з них Йоган Прешель, ба¬гатий торговець зі Львова, збудував у 1769 р. у Буську шкіряну фабрику-мануфактуру, відому пізніше по всій Австрійській імперії. Фабрика постачала взуття для авст¬рійської армії. Тривале панування графа Мера в Буську і навколишніх селах відзначалося жорстокістю і свавіл¬лям. Він примушував селян за безцінь продавати худобу; насильно забирав виловлену рибу; привласнював сіно¬жаті, гаї, будинки; заставляв людей виконувати різні роботи на користь свого господарства, а в разі будь-якого опору його наказові жорстоко розправлялися з мешканцями.
Після першого поділу Польщі 1772 р. Буськ опинився під владою Австрійської монархії. Цісарський уряд не тільки не усунув Мера з посади, яку він займав при Поль¬щі, а ще й підтвердив його право на староство до кінця життя.
Сприяння австрійського уряду ще більше розв'язало руки Меру, який посилив визиск жителів Буська і околиць.
За короткий час він добився подвоєння прибутків ста¬роства, що досягали 60 тисяч злотих річно. На ті часи це була величезна сума.
Проти утисків старости населення Буська не раз про¬тестувало. Але різні фізичні розправи і систематичні заля¬кування населення та інші жорстокі методи переповнили чашу терпіння народу і привели до бунту 1776 р. Нам не відомо, чим закінчився цей виступ народних мас. Мабуть, їм вдалося уникнути кари. Але не поніс її головний вину¬ватець злодіянь — граф Мер. Він продовжував панувати у Буську. Цісарська влада не знайшла у його вчинках складу злочину. Австрійський уряд примусив мешканців Буська і надалі нести феодальні повинності.
Життя мешканців та його околиць полегшало аж за цісаря Йосифа II. Австрійський уряд позитивно відгук¬нувся тоді на численні прохання мешканців Буська і у 1780 р. скасував кріпосні повинності та зарахував Буськ до числа муніципальних міст з правом самоврядування і вирішення судових справ у першій інстанції.
Однак за роки австро-угорського панування мало пожвавився економічний розвиток міста. Як і раніше, так і десятиріччя згодом, лише цехові ремесла представляли його промислове виробництво. У невеликих ремісничих майстернях було зайнято по 4—10 робітників і лише у кра¬вецьких, шевських, столярних майстернях — від 15 до 20 робітників.
У 1848 р. у зв'язку з загальним піднесенням револю¬ційного руху в Західній Європі і, зокрема в Австрії, пан¬щина була скасована. Однак, «дарована воля» кошту¬вала великого викупу. Селяни Буська повинні були сплатити за одержані наділи 2335 тисяч флоринів, що до¬рівнювало двадцятирічному доходові від них. У зв'язку з неспроможністю селян сплатити таку суму зразу, вона була замінена спеціальним податком, розрахованим на 50 років. Більшість кращих земель і після скасування панщини залишилась поміщицькими.
За переписом 1864 р., у Буську проживало 5297 чоло¬вік, а саме: греко-католицького обряду — 1640 осіб, римо-католицького — 2001, протестантів — 69, кальвініс¬тів — 17, євреїв — 1566 осіб. В їх числі священиків — 4, урядовців — 40, військовослужбовців — 20, лікарів і помічників — 8, землевласників — 468, халупників — 23, ремісників — 142, і їх помічників — 97, торгівців (купців) — 53 з 8 помічниками, наймитів 313 й інших слуг — 270, жінок і дітей 3352 душ.
Наприкінці XIX ст. маєтки графа Мера перейшли у власність графа Бадені. На його заводах і ланах пра¬цювали жителі Буська і навколишніх сіл. В економічному та культурно-освітньому відношенні Буськ все ж таки наприкінці XIX та на поч. XX ст. досягнув деяких успіхів.
Але в першу світову війну Буськ переходив з рук в руки і протягом 1914—1915 рр. дуже потерпів від воєн¬них дій.
Внаслідок війни кількість населення в місті значно зменшилась. Якщо в 1910 р. тут проживало 7751 чол., то в 1921 р. лише 6440 чол.
Після загарбання Західної України Польщею Буськ з 1919 р. по 1939 р. переживав період застою. Населення, особливо українці, були у тяжкому становищі. Міська біднота змушена була за мізерну плату найматися на заводи графа Бадені або обробляти землю в його маєтках. Він мав їх чимало — 7622 га. У той же час більшість селянських господарств налічувала 2—3 морги землі, або й зовсім була безземельною.
Внаслідок розорення селянських господарств кількість безробітних у місті зростала. Користуючись цим, Бадені вдавався до дискримінації українського населення. Так, щоб одержати роботу на його фільварку, потрібно було переходити на римо-католицьку віру і приймати польську національність.
На все місто, де проживало до 7 тис. населення, було лише 3 лікарі, які обслуговували хворих за високу плату.
Переслідувалась українська культура. В місті було дві семирічні школи: чоловіча і жіноча, в яких навчання велося польською мовою. Повільно розвивалася промис¬ловість. У 1935 р. у місті був пивзавод, два парові млини, лісопильня, два цегельні заводи і 27 ремісничих майс¬терень. Пивзавод, лісопильня і цегельний завод, млин належали Бадені.
У вересні 1939 р. Буськ став радянським. Органи вла¬ди націоналізували промислові підприємства, конфіс¬кували поміщицьку землю та передали її селянам. У міс¬ті знову почали працювати млин, пивоварня, цегельний завод та електростанція. Стали до ладу новозбудований завод безалкогольних напоїв і райпромкомбінат. Була відкрита поліклініка та лікарня на ЗО ліжок. Почала пра¬цювати середня школа.
1 липня 1941 р. місто захопили німецькі війська. Оку¬панти завдали Буськові великих збитків. Вони зруйну¬вали млин, завод безалкогольних напоїв, вивезли устаткування і машини з пивзаводу та райпромкомбінату, знищили все господарство зв'язку — телеграф, телефонну станцію, а також вивели з ладу майже всі промислові підприємства міста, зруйнували багато житлових бу¬динків.
18 липня 1944 р. радянські війська знову увійшли в Буськ. Почалась відбудова зруйнованого міста. Збудо¬вано перехідний міст через Буг. Відновили роботу млин, промкомбінат, пивзавод, цегельний завод, лікарня, школа. Побудовано маслозавод.
Але одночасно почалися жорстокі репресії і арешти, особливо тих, хто підтримував визвольну боротьбу УПА. Проводились масові депортації населення, т. зв. вивози. В'язнями заповнилась страшна Золочівська тюрма — колишній замок.
У сучасному Буську побудовано велику лікарню, в якій працює багато різнопрофільних лікарів.
Зараз у Буську дві середні школи, школа-інтернат, музична семилітня школа, будинок культури, бібліотека, в якій понад 42 тис. книжок.

Література:

В. Чучман. Буськ. Історико-краєзнавчий нарис.

Сподобалось? Мені теж. Велика подяка автору.

Всіх запрошуємо до спільноти Мандрівників України. А особливих любителів старовини--до співпраці.

При написанні цього матеріалу використовувалась деяка інформація із сайту io.ua

© 2009, Мандри Україною. Всі права застережено. Використання матеріалів сайту можливе тільки за наявності гіперпосилання.