Жовква

Не так давно сі здійснила подорож до Золочева, як Дух Мандрівництва знов зачинає непокоїти нас. І коли на вулиці і площі старого Львова падають перші промені весняного сонця, Дух сей міцніє настільки, що далі опиратися його силі стає неможливо. Та й чи доцільно?

Того ми скоренько залагоджуємо свої справи, і здаємося йому, Духови. Раненько вириває він нас із лабет сну і виносит лабіринтами міських вулиць у своє царство. Парадним входом до якого є Львівський Головний Двірець (себто вокзал-:)).

Жовква не має такого файного залізничного сполучення зі Львовом, як, наприклад, Олесько, Золочів чи Стрий. Натомість з другої автостанції туди курсує багато маршруток. Тим не менше, вранці десь близько дев’ятої години із Головного вокзалу відправляється дизель-поїзд на Раву-Руську. До Жовкви він прибуває десь після десятої. Саме ним ми й скористались, аби сі добрати до одного із найцікавіших українських міст.

Про Жовкву написано досить багато – і в Інтернеті, і книжок. Ще б пак! Ренесансне «ідеальне місто», яке зберегло не тільки свою планувальну структуру, але й більшість культових, цивільних і навіть оборонних споруд, не має собі рівних в Україні. Навіть більше – мати такий солідний історичний центр – то було би досить ґонорово навіть для дуже старовинних європейських містечок. Недаром з 1998 року історичне середмістя Жовкви є кандидатом на внесення до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Заснована в 1594-ім році на місці села Винники магнатом русинського походження Станіславом Жолкевським, розбудована і укріплена згідно із ренесансними уявленнями про «ідеальне місто» видатними архітекторами та інженерами, такими як Павло Римлянин, Амброзій Прихильний, Павло Щасливий та ін., Жовква має всьо, чого може бажати душа туриста—тут тобі і замок, і історичне середмістя з кам’яницями далекого 17-го століття, кілька доволі крутих соборів, просто унікальна синагога, мури, вежі, та й взагалі цілий комплекс різних середньовічних фортифікацій. І при тому місто дуже компактне, і за півдня, як добре сі постарати, можна більш-менш із ним ознайомитись. Однак, до таких міст, як Жовква, хочеться приїжджати ще і ще. І кождий раз ним сі захоплювати, і відкривати для себе весь час шось нове.

Є багато ріжних способів вештатись старовинними містами. Можна гуляти самому і, задумливо вдивляючись у споруди, медитувати, стараючись відчути його прадавній дух.. Можна приїхати компанією вдвох-втрьох, як ми в 2008-ім році з Ігором. Теж дуже круто. Взагалі, поїздки дуже малими компаніями (2-3 людей) мають свої серйозні переваги—а саме, вони фист зближують людей. Запам’яталось, як ми з Ігорем йшли болотяними вуличками до дерев’яної церкви на Винники (се такий історичний район у передмісті Жовкви), і на нас напала галаслива зграя якихось псів. На щастя, тоті «льорики» були не дуже великі, але оден із них, тим не менше, від нас ніяк не відставав. Ми на него крикнемо – тікає. А іно сі відвернем—знову вже сі підкрадає, і гавкає, як дурнуватий. Умудрився холєрник мене за штанку легонько вхопити. І Слава Богу, що легонько:))).

А навесні ми їхали великою веселою компанією, і сей спосіб теж дуже файний. І коли самотні блукання помагають пізнати краще себе, вдвох – свого друга/подругу, то поїздки великою компанією згуртовують колектив. Що є дуже, дуже позитивно.

Жовківські вілли в зелені

В потязі Люба весь час хтіла їсти, і претендувала на канапки з наших сумок. Ми, однак, її переконували, що в нашій забюрократизованій системі не все так просто, і що для цього треба зібрати десятки всіляких підписів, дозволів і т.д. Одним словом, заставили ми Любу у кождого просити письмову згоду на то, аби вона могла си вмнути одну канапку. Надя і Юля підписали свою згоду без всяких, але ми з Ігорем добряче, як правдиві галичани, потягнули час перед тим, як виділити людині її законний харчовий пайок. Весь вагон, звичайно, мав на шо сі подивити:))

Заки Люба нарешті отримала свій довгожданий харч, ми вже минули Мацошин, останнє село перед Жовквою. От цей Мацошин треба все обминати десятою дорогою, особливо хлопцям. За словами Люби, Мацошинські дівки використовують вельми специфічний, але доволі ефективний спосіб їх причаровувати. Заходе си хлоп, ніц не підозрюючи, до місцевої кнайпи випити філіжанку кави. Симпатична дівчинка подає йому запашний, свіжо заварений, напій, він його поволеньку випиває і… серце його належит вже тотій дівчині-офіціантці навсе. За осей Мацошинський ноу-хау Любі у свою чергу розповіла Оля, близька подруга всіх нас, з якою ми незабаром мали сі здибати в центрі міста.

Ви чекаєте, жи я вам зараз розповім всі секрети Мацошинських дівок? Аякже. Ше чого. Отак візьму і розповім. Тим більше, шо я сам, якшо чесно, не вкурив ніц анітроха. Але як вже конче треба, то сконтактуйтесь із Олею чи з Любою. А не хочете, то їдьте в Мацошин сами.

За тими всіма теревенями непомітно пройшли ті півтори години, протягом яких старенький потяг терендерив ті 40 км до Жовкви, і зліва зависочів заліснений чубок гори Гарай, де в сімнайцєтім століттю стояв деревляний мисливський замок короля Яна ІІІ Собєського. Взагалі, Гарай для Жовкви—як Високий Замок у Львові: і там, і там є залишки середньовічних споруд, і з обох сі відкриває прекрасна панорама історичних центрів сих міст. Від тих часів на Гараю сі зберегла модринова алея, котра вела до замку, і якісь давні підземні ходи. Чесно сказати, я там ше ні разу не був, а Ігор хоч і був, але не має ніяких знимок. Того треба буде нам десь всім разом туди сходити.

Вперед!

Злізши з потяга, ми вирішили перше йти не в центр, а почати з оглядин передмістя Воляни, на якім сі знаходе досить цікава деревляна церква Різдва Богородиці. Як пише Мирон Парцей в своїй ґрунтовній монографії «Стародавня Жовква» [1], вона була збудована «стараннями пароха Йосипа Креницького, його дружини Ірини та набажних парафіян на місці старішої, можливо, з кінця XVI ст..» в 1705-ім році – така дата збереглася на правій стулці воріт. Ліва ж стулка датована 1587-им роком.

Коло церкви сі знаходе старий цвинтар, за яким вже починається поле. Досить цікаве місце, насправді. Восьмигранна баня старої церкви, яка підіймається над давними хрестами, виглядає досить специфічно, особливо в променях західного сонця або в місячнім світлі.

Заки ми сі валандали навколо церквиці, на ровері приїхав хлопчина, син ксьондза. Він її мав троха прибрати, і погодився показати нам церкву зсередини. Завдяки йому ми побачили чудовий іконостас, виконаний у 1708-1710 рр. жовківським майстром Кунашем, який вражає своєю довершеністю, і мали можливість полазити по хорах.

Коло церкви можна оглянути деревляну двоярусну дзвіницю, накриту пірамідальним дахом. Збудована вона була в 1715-ім році.

Оглянувши церкву, вертаємось на вул. Лесі Українки, головну вулицю Глинського передмістя, і чимчикуємо поволи до центру.

Переважна більшість туристів, котрі приїжджают зі сторони Львова, зачинают своє турне з протилежного боку, від вулиці Львівської. Але то є ні до чого. Наближатись до центру зі сторони Глинського передмістя, з боку якого оборонна система міста сі зберегла майже в первозданнім вигляді, є значно, значно цікавіше. Йдеш си звичайнов сільськов дорогов, і тут раптом перед тобов сі відкриває неймовірна панорама ріки, вздовж якої тягнеться потужний міський мур, з високими вежами у нім, який справа переходе в укріплення замку, а зліва сі тягне в сторону Василіанського монастиря; а за муром височіють дзвіниці і собори старого міста.

Дзвіниця парафіяльного костелу, за сумісництвом -- колишня оборонна вежа

Минаєш колишній монастир домініканок XVIII ст., переходиш міст, і через Глинську браму входиш гейби в йинший світ. Був їс тілько шо як у селі. Теперка ти в серці історичного міста. Тобто на старовиннім ринковім майдані.

В'їзд ринковий майдан через Глинську браму

Тут ми і здибались із Олею.

Інтерв'ю

Жовківська площа Ринок, чи то пак Вічевий майдан, як його тепера називають – се просто унікальний архітектурний ансамбль, і шось подібне до него надибати дуже й дуже тяжко. Напевно, другий найфайніший ринковий майдан в Україні, після Львова. З півночи і зі сходу його оточують чудові ренесансні кам’яниці, побудовані переважно в 16-17 ст. Що цікаво, в деяких з них сі зберегли відкриті аркові галереї, так звані підсіння, що є впливом італійського Ренесансу. У Львові такі підсіння має головний корпус університету, ратуша, театр Заньковецької, але житлових кам’яниць такого типу ані у Львові, ані в жоднім иншім галицькім місті, відай, не знайдеш. Правда, за їх історію і власників відомо не аж так багато. Зокрема, як пише Вікіпедія, у XVII століттю будинок № 13 належав митнику Руських земель Якубу Бецалови, що купив його у золотника Станіслава Томашовича. В будинку № 7 сі розміщувала єврейська друкарня Урі Ребуса «Гай Леві», запрошеного Яном ІІІ Собєським із Амстердаму у 1691 р. Таки, на думку деяких істориків, у кам’яниці під номером 9 могло сі містити посольство Венеційської республіки, за яке сі згадує в історії міста вірменського історика Садока Баронча, адже на її фасаді розміщена скульптура крилатого лева, який є символом Венеції.

Посол Венеції, її вірний лев і його кам'яниця

Костьол св. Лаврентія (парафіяльний)

Північну сторону Ринку займают так звані торгові ряди – кам’яниці XVII ст. із підсіннями, а також фундаменти аналогічних споруд, зруйнованих німцями під час Другої Світової і розібраних совітами опісля. Існуют проєкти відбудови сих будинків.

Пивниці втрачених кам'яниць

Ринкові кам'янички і слуп ганьби

На котрий ми за страшні провини посадили Любу :)

Правда, при огляді сих кам’яниць попалисмо у смішну ситуацію. Я вдома акуратно позаписував адреси вищезгаданих будинків, але, як на зло, мало яка кам’яниця там має номерну табличку. В результаті ми, як вар’яти, мусіли рахувати будинки і відшуковувати ті, які нас цікавлять.

Планування площі Ринок у Жовкві досить специфічне. Лише дві сторони майдану зайняті житловими кам’яницями. Єнші дві сторони зайняті гарнезним парафіяльним костьолом святого Лаврентія, замком та різного роду оборонними спорудами--мурами, Глинською та Звіринецкою брамами, які виходять прямо на Ринковий майдан (ше єдна екзотична риса Жовківського Ринку). Межи замком і Глинською брамою видимо ратушу, прибудовану до міського муру – ше одна чудасія, мало характерна для середньовічних європейських міст. Але в середні віки її там не було. На тім місци стояли каземати XVII століття. А ратуша сі знаходила по центрі майдану. Збудована вона була в 1683-тім році Петром Бебером (се той пан, який добудував четвертий ярус дзвіниці Корнякта у Львові) і була, вочевидь, дуже гарною. Коли прийшли австріяки, вони шось брались її перебудовувати. В результаті доперебудовувались до того, шо в 1830-х роках вона вже була в аварійнім стані, і її мусіли знести. Магістрат переїхав у єдну з кам’яниць на вулиці Львівській, де сі знаходив понад сто років. Аж в тридцятих роках під керівництвом Броніслава Віктора на ратушу перебудували старі каземати.

На початку ХХІ століття під час ґрунтовної реконструкції майдану були розкопані рештки старої ратуші. Приблизно відомий її первісний вигляд, тож були плани її відбудувати, на що, однак, коштів не стало. Може, колись і до того дійдут руки. Але зараз коби сі вдало відновити збережені памнєтки міста.

Майже весь південний бік майдану займає, як вже смо згадували, замок, котрий уже добрий десяток років перебуває на реставрації. Як пише Мирон Парцей, фундамент майбутнього замку був закладений 1595 року. За задумом Станіслава Жолкевського, замок мав штири будинки, спеціальними ґалєріями сполучені з чотирма вежами. Замок сі будував під керівництвом італійського архітектора Павла Щасливого. Після него його справу продовжив Павло Домінічі Римлянин, якому приписують розкішний вхідний портал, вирізьблений з пісковика у стилі маньєризму.

Замок – основна оборонна споруда міста. Із зовнішнього боку його огинає ріка Свиня. Що цікаво, від самого міста він теж був відділений оборонним ровом, через який був перекинутий звідний міст. Ану ж каверзні міщани задумают, чого доброго, якесь повстанє?

Далі буде...

Міська бойня

Споруди василіянського монастиря

Ше раз Ринок. Вдалині -- костел монастиря Домінікан