вівторок, 20 березня 2012 р.

Ляшки Муровані (Муроване)



(Продовження розповіді про мандрівку Стара Сіль - Муроване - Фельштин)

Отже, в нас лишається зо три години до відправлення поїзда з Фельштина, а нам ше треба туди добратись. І не лише добратись, а й подивитись, і не лише Фельштин, а й Ляшки Муровані. До останніх від Старої Соли – кілометрів зо п’ять. Отже, набираємо швидкості і чимдуж чимчикуємо до замку Мішків, точніше, того, шо від него сі лишило.

Йдемо перше вздовж траси Старий Самбір-Хирів. З міркувань безпеки стараємось йти далеко від дороги, шо зовсім непросто, адже всі узбічча засипані мокрим снігом. Але пейзажі (гірський зліва, рівнинний справа) плюс сонячна погода створуют файний настрій, і се компенсує ці дрібні труднощі.

Розбираємось з маршрутом

В Шимені повертаємо направо і далі йдемо сільсков дорогов. Якісь хлопи хтіли си попонтувати і повозитись на своїй іномарци по снігу. Сніг сі провалив, і вся родина, знайомі і сусіди мают на півдня роботи. Непогане проведення неділі, зауважив Ігор. І справді, запросять зара всіх, хто помагали, додому на сто грам, погуторять, згадают нинішні пригоди, і позитивних емоцій більше, як від будь-яких замків чи костелів:)

А ми чухаємо далі. Погода все ше файна, все небо над нами синє, але синє дуже по-різному: половина безхмарна, а половина закрита синими сніговими хмарами. За якихось півгодини доходимо до Ляшок, і вкінці сільської вулички перед нами виринає архітектурна домінанта села – бароковий костел, споруда більш ніж велична на фоні сільської забудови.


Землі сі ше в 1374-ім році Владислав Опольський передав Гербуртам, вихідцям із Моравії. В XVI ст. Ляшки перейшли у власність родини Тарлів, котрі збудували в нім прекрасний ренесансовий замок. Також для Ляшок в 1560 році вони пробили Магдебурзьке правою після чого воно стало містечком.

Замкові вали

1592 воно разом із замком переходе як придане Ядвіги Тарловни, котра виходе заміж а Сандомирського воєводу Єжи Мнішека. Саме їх дочка, Марина Мнішек, була жінкою Дмитра Самозванця, і саме відси почалась їхня затія захопити московський престол.


Колись він виглядав так

Протягом ХІХ-го сторічча замок був здебільшого розібраний, а під час Першої Світової російська армія, дізнавшись, жи в замку перебував Лжедмитрій, наказали випустити по нім пару снарядів. За меживоєнний період і за совітів руїни ніхто не пильнував, і дотепер від колись розкішного замку сі лишило пару фрагментиків стіни, менше навіть, як у Львові. Хоча ці мальовничіші:)


1753 року на кошти Яна Кароля Мнішека коло замку споруджують бароковий костел. Правда, парафія була настільки невелика, що австріяки наприкінці 18-го сторічча хтіли її ліквідувати, а храм передати греко-католикам. Правда, зробити це не вдалось, бо поляки фист сі упирали.

А 1900 року вони навіть на кошти пожертв будуют ше єден костел, коло старого.

Що цікаво, фандрейзинг був організований на вищім рівню: в парку влаштовуют благодійну вечірку, звертаються із проханям за фінансову поміч до всієї Галичини. В результаті навіть сам найясніший цісар дав 200 крон. Нашим ГО є шо повчитись.

За совітів обидва костели були закриті, і за пару десятків років їхнього правління доволі знищені. За України один передали УАПЦ (старіший), другий – греко-католикам. Зараз обидва храми відремонтовані і доглянуті.

Хоча ринва -- перша кляса

Але храми в доброму стані

Чесно кажучи, я ніколи не планував їхати в Ляшки. Все хтів поїхати до Фельштина, аби вздріти готичний костел зі знаменитою оборонною вежею, Стару Сіль з її середньовічними храмами, але про Ляшки я думав, жи се «сім миль пішки за кавалок кишки», і пертися дідькозна-де заради кавальчика стіни і двох відносно скромних костелів не варто. Фактично, ми до Ляшок приперлися лише завдяки їх близькости до Фельштина.

Але як сі виявило потім, Ляшки значно, значно цікавіші, аніж може сі видати на перший погляд.

Старезий замковий парк

По-перше, рідко коли побачиш, аби храми стояли аж ТАК близонько оден до одного, причому під прямим кутом. Більший з них – то бароковий костел з 18-го ст., а другий, дещо менший, але з дзвіницею – його молодший брат. Разом вони творять дуже навіть непоганий архітектурний комплекс.

По-друге, скромненькі фрагменти стін – далеко не все, що лишилось від могутнього замку. Від него також сі лишили направду грандіозні вали і рови. Потужніші за всі, які мені коли-небудь доводилось видіти. Навіть вали замку в Золочеві на фоні Ляшківських вилядають блідо. Замок Мнішків оточувало кілька (чотири, здається) ряди валів, рови межи ними, п’ять земляних бастіонів, і всі вони добре зберережені. Також зберігся, що буває дуже нечасто, замковий парк 17-го сторіччя. Його старезні липи, грандіозні земляні фортифікації разом з рештками стін, які проглядаються з будь-якої точки комплексу, справляють на мандрівника сильне враження.


І се ше не все. Для заповнення водою ровів замку від річки Стрвяж було прокладено канал, і, здається, вузький, але довжелезний, ставок, котрий тягнеться вздовж замкового комплексу з протилежного від села боку – це він і є. Саме в цьому ставку купався російський полонений солдат, який, вздрівши Швейка, втік голий, а Шейк, довго приміряючи на себе уніформу російського солдата, був знайдений австрійським патрулем, який розшукував російського військовополоненого. Як хто не знає, то се з культового роману Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка». Зараз туристичний маршрут «Шляхами Швейка», який зараз пробують активно розкручувати, проходить, в тім числі, через Ляшки і Фельштин. В перших біля замку встановлена відповідна табличка, а у Фельштині на місци колишньої ратуші бравому воякови встановлено пам’ятник.


Канал

Цікаво, чи лишилось щось від самого містечка -- хоча би ринковий майдан, планування, якісь кам'яниці. Факт той, що ми їх не знайшли, хоч і се не означає, жи їх там нема. Але відомо, що Ляшки більше виконували роль резиденції Мнішків, а в повноцінне містечко вони так і не ровинулись.

Також у Ляшках зберіглась чи то стара школа, чи то палацик. Але нині споруда разом із значно більшою за неї радянську прибудову використовується саме як школа.

Коло неї надвірний туалет, з трома кабінками, з написами Ж, Ч і У. Що таке У—учні чи учителі, -- нам дізнатись не вдалось.


А тепер УВАГА для тих, хто добре не знає довколишньої місцевости. Як свідчить наш досвід, не поможе навіть добра топографічна мапа.

Наші веселі пригоди в околицях Ляшок

Після оглядин замку ми мали йти на Фельштин, живенько його оглянути і за годину сісти на поїзд. Фельштин розташований близонько, буквально за рікою (Стрвяж, або Стривігор, як його ше називають). Від Мурованого до Фельштина йдуть дві дороги, обидві польові -- одна через Городовичі, друга навпростець. Але! На жодній з них нема мосту, обидві вони переходять ріку вбрід, і їздити ними можуть хіба трактори та фіри, та й то в теплу пору. Але ми знаємо, жи на одній із сих доріг є пішохідна кладка, яка на карті, однак, не позначена. Спитали місцевих жителів, вони без проблем пояснили, всьо класно.

Тим не менше, як виявилось потім, кожен з нас зрозумів пояснення по-своєму. Мені здалось, що треба йти тою дорогою, що навпрстець; вона проходить через замок. Ігор зрозумів по-іншому, але не був впевнений, і погодивсь зо мною.

Отже, надивившись замок досхочу, чухаємо добрим ходом до Фельштина. Нам там бажано бути за півгодини, аби глипнути п'ять хвилин на костел і сісти на потяг. Минаємо Швейків ставок, і сунемо засніженою ґрунтовою дорогою. Йдемо п'ять хвилин, десять. Правда, думаємо, жи по дорозі до села, де, ся знаходе найбликша залізнична станція, мали би хоч троха ходити люди. А навколо -- ні душі. І, шо більше дивувало, навіть слідів на снігу ніяких нема. Байка, думаємо, теперво недавно падав сніг, може замело. Рухаємось далі.

Перші десять хвилин дорога була відносно зручною для ходи, але далі ставала все гіршою. При нулі градусів за сніжної погоди вона була мокрою, як холєра; в декотрих місцях вона більше скидалась на трошки присипаний снігом струмок, аніж на дорогу.

В таких місцях по ній неможливо було йти, бо се було суцільне болото, посипане подекуди снігом. В результаті, "гостинец" постійно треба було обходити. Причім робити се було зовсім не легко, бо часто-густо вона була обросла з обох боків кущами і деревцями. Як наслідок, ми через деякий час згубили цю видимість дороги, і почесали якось через поле. Йдемо-йдемо, і доходимо до якихось непрохідних хащів. А буквально за метрів двадцять-тридцять чуємо (але не бачимо), як шумить ріка. Попали ми, думаємо, і пробуємо вийти назад на дорогу.

Йти непросто, оскільки мнягонький сніг часто провалюється по коліна. А деколи під тим снігом ще може причаїтись струмок, який треба якось перескакувати. Перескочили ми таким чином зо три струмки, і тут доходимо до якогось такого гейби струмка, але ширшого -- десь метрів зо три в ширину. Його вже не перескочиш, а перейти абсолютно неясно як.

Нім п'ять хвилин думалисмо, як через него ся перебрати, виявляєсі, жи то насправді наша дорога! Яка нас мала вести у щасливе майбутнє, себто до Фельштина. В деяких місцях вона була покрита тонким шаром води, але в цілому прохідна.

Йдемо нею хвилин зо десять, і тут перед нами з'являється чималенька ріка. А дорога, як ні в чому не бувало, йде собі далі під воду, і спокійнесенько виходить по тім боці, і йде далі! Якимись кладками навіть не пахне.

Облом!

П'ять хвилин стоїмо, втикаємо у хвилі Стрвяжу. І думаємо, шо робити далі. До Мурованого є шо вертатись, кілометрів зо п'ять. Причому такою "файною" дорогою. Довго обдумували варіянт переходу вбрід. Ніби й нешироко, може, і не дуже глибоко. Але, як каже народна мудрість, не спитавши броду і в воду, тим паче в нуль градусів -- не надто мудра ідея. Ше один варіант -- йти навпростець через поле на схід, в протилежний від Мурованого керунок, в напрямку дороги, шо з'єднує Стару Сіль і Фельштин. Карта гласить, що на ній навіть є якийсь міст. Але й цей варіант має серйозний недолік: на тій же мапі видко, що нам доведеться серед поля перетнути аж три(!) чи то серйозні струмки, чи то невеличкі річечки. Не факт, що через всі три буде можливість ся перебрати. В такім разі можна втратити ше зо дві години і, чого доброго, застрягнути ту на всю ніч.

Майже нагорі

Отак міркуючи, вирішуємо видрапатись на кручу, по правий бік від нас. Круча досит стрімка, лізти нелегко, деколи страшно, шо можна сі зсунути в ріку. Втім, за дві хвилини успішно долаємо підйом, і перед нами ся відкриває шикарний краєвид. Знизу, як вуж на пательні, сі звиває ріка, а на тім березі, буквально за який кілометр, розкинувсь довгий, як ковбаса, Фельштин. А над усім поселенням домінує грандіозний костел з вежею, кінцева мета нашої поїздки. Ґотичний, з темно-червоної цегли, він аж дихав якимсь давнім містичним духом, і був для нас в той момент такий бажаний, як і недоступний.


Костел і поїздок

Аж тут чуємо -- ту-тук, ту-тук -- на всю околицю стукоче потяг. І тут ми го вздріли -- маленький на три вагончики, які тягне маневровий локомотивчик, він був принципово важливою ланкою в нашій акуратно спланованій подорожі. Простукотівши через всій Фельштин, він став неподалік костелу (там розташована станція), набрав людей і почухав далі. Ще за дві хвилини він зник з поля зору, а ше за якийсь час стих і стукіт. Стало зовсім тихо. І безнадійно. А старезний костел з того боку на нас дивився чи то глузливо, чи співчутливо. Але помочи не міг нічим.

Але краса пейзажу з рікою, середновічним містечком по той бік, і першими горами по другий, була справді неймовірна. І навіть сама по собі вона була варта всієї поїздки.

А ми, зваживши всі за і проти, потроху вирушаємо назад у напрямку Мурованого. Але сего разу вирішуємо йти навпростець через поле. Як раніше, сніг, здебільшого прохідний, деколи непомітно йшов вглиб і ні сіло ні впало провалювався по коліна; а час від часу поле, як і тогди, перерізали невеличкі струмки, які треба було перескакувати. Втім, через якихось півгодини ми добрались до сільского стадіону, а ше через десять хвилин ми вже були на валах добре знайомого замку.


Минаємо парк, минаємо костели, і за якихось п'ять хвилин ми розуміємо, що пішли не туди, так як згідно з картою, зразу за костелом треба було повернути направо. І знова ми опинились у полі. Тут ми вдалині вздріли придорожній хрест, поставлений ше 1848 року на честь скасування панщини, знищений совітами і відновлений на початку 90-х (за него ми читали у Блеки), і зрозуміли, жи нам треба туди.

Сунемо вперед. Все поле перерите якимись кротячими норами. Позаду, з села, хтось раптом криче. Обернемось -- мовчанка. Йдемо далі -- і знову позаду чути вигуки. Ніби до нас. Але обертаємось -- знову тишина, як в могилі. Темніє. Довкола -- всюди білий сніг. І кротячі нори. Небо якесь теж недоброзичливе, і сині снігоносні хмари над нами супились і кружляли, гіби ворони. Моторошнувато. Ігор нібито жартома каже: "Слухай, може то яке мінне поле?". Вдаємо, що нам смішно, і що нам зрозуміла вся абсурдність сеї ідеї, значно моторошнішої за довколишню атмосферу, але разом з тим навіть логічної, зважаючи на дивну обстановку. Хрест попереду для нас символізував надію. Надію вийти на правильний, хай і болотистий, шлях. І вибратись відси.

Доходимо. Перехрестились. Стало ясно, шо тоті вівкання -- то бавились якісь дітиска.

Дорога нічим не ліпша за попередню. Але вже, слава Богу, не обросла по боках дідько знає чим. А ще за десять хвилин виходимо на Неї. Вона дуже хитка і ненадійна на вигляд. Під ногами -- не дошки, як в більшости кладок, я якісь слизькі пластини металу. Замість поручень -- два дротики. І йде вона не рівно, а вверх-вниз. А внизу -- гірська річка. За дві хвилини дякуємо за послуги кладці, і виходимо на берег. А ось і залізниця.

Продовження читайте тут .



© 2012, Мандри Україною. Всі права застережено. Будь-яке використання матеріялів сайту можливе лише за наявності гіперпосилання на нього.


Ключові слова: Ляшки Муровані Муроване Львівська область Старосамбірський район замок Мнішків Марина Мнішек Дмитро Самозванець вали замковий парк Швейк ставок канал Стрвяж Стривігор кладка костел

0 коментарі(в):

Дописати коментар

Підписка на Дописати коментарі [Atom]

<< Головна сторінка