Олесько

Старовинне містечко Олеськ неподалік Львова, відоме своєю старовинною фортецею, на брак відвідувачів не скаржиться. Однак, туристи зазвичай обмежуються лише замком, залишаючи поза увагою ряд дуже цікавих об’єктів. Тим не менше, замок—це, безперечно, найвидатніша пам’ятка цього невеликого містечка, тому з нього й почнемо нашу розповідь.

Про знамениту Олеську твердиню чув, мабуть, кожен. На відміну від більшості наших занедбаних замків, які, непотрібні нікому, стоять, мов зачаровані чудовиська, на вулицях провінційних містечок і селищ, Олеський увагою не обділений. Замковим парком, подвір’ям, палацом, бойовими галереями бродить купа туристів, парковими алеями простують фіри і брички, на яких перебрані середньовічні персонажі коротко розповідають всім бажаючим (не задурно, звісно) різні цікаві, правдиві і не дуже, історії про фортецю, її власників і їхнє життя-буття. А особливо зголоднілі відвідувачі можуть навіть підкріпитися у ресторані «Стара Гридниця», який віднедавна працює у замкових приміщеннях.

У чому ж полягає секрет успіху цього замку? Ну, причин можна назвати декілька—це і зручне географічне положення на трасі Львів—Київ, і давня історія, але, мабуть, основне—це те, що на початку 1970-х завдяки зусиллям директора Львівської картинної галереї Бориса Возницького давню твердиню було відреставровано з повної руїни і в його приміщеннях влаштовано музей—філіал Львівської картинної галереї. А охочих відвідати відновлений замок-музей завжди знайдеться більше, ніж бажаючих оглядати зарослі лопухами руїни.

Зараз у замкових приміщеннях можна (насправді не можна, а треба -:)) оглянути експозицію творів мистецтва XIII-XVIII століття.

_ _ _

Штрихи з історії

За десять кілометрів від Олеська на узгір’ї розкинулось село Підгірці. Неподалік села, відомого своїм замком і монастирем, тягнуться могутні вали, які були споруджені в сиву давнину. В Х-ХІІІ ст. тут буяло життям велике місто Пліснеськ, одне з найбільших міст Червоної Русі в той час. Подейкують, саме тут народилася княгиня Ольга. Щоб зрозуміти, яке значення мало це неодноразово згадуване у літописах місто, достатньо сказати, що воно було оточене сімома (!) рядами валів. На високих валах будувались забороли і башти, на низьких - частоколи. У Пліснеську, як і в інших містах Давньої Русі, були дитинець з палацами, посад для ремісників і торговців, а також передмістя, де жило в основному сільське населення.

Місто розвивалося і мало великі перспективи. Але в ХІІІ столітті одного прекрасного дня його вщент знищила монголо-татарська орда. Хоча життя в Пліснеську ще тліло десь півстоліття, більшість мешканців або загинули, або покинули це місце.

Частина Пліснеських біженців оселилися в районі теперішнього Олеська, і заклали на підвищенні серед мочарів городище. Згодом на його місці постала фортеця.

На вершині пагорба, оточеного непрохідними болотами і мочарами, було споруджено овальний у плані кам’яний мур, периметром приблизно 130 метрів. Мур цей зберігся донині, його добре видно, він складає основу замку. Всередині був дитинець, на якому були розміщені житлові та господарські приміщення. А нижче, по схилу гори, кільцем проходив вал із частоколом, а далі - ще одна лінія оборони - вал з водяним ровом.

У 1327 році замок перейшов у власність Юрія - сина мазовецького князя Тройдена і руської княжни Марії. Юрія запросили бояри на галицько-волинський князівський престол після того, як згас рід Романовичів. Ця дата дозволяє припустити, що замок побудував один із синів галицько-волинського князя Юрія Львовича - Андрій або Лев.

Через своє положення на межі Галичини і Волині, Польщі і Литви, замок постійно переходив з рук у руки. З 1340 року фортеця була власністю литовського князя Любарта, у 1366 році переходить до рук Польського короля Казимира Великого. Через деякий час Казимира на польському престолі змінив Людовік, який одночасно був і угорським королем. Він передав Олеський замок у власність князю Владиславу Опольському-- останньому князю Галичини, який проводив політику окатоличення цих земель. Владислав Опольський передав Олеський замок галицькому католицькому архієпископу, що викликало протест у місцевого населення. У Олеську вибухнув бунт. Повстанці на два роки зайняли замок.

Макет замку XIV-XVI ст.

Після того, як король приборкав повстанців і відібрав замок назад, боротьба за твердиню не вщухала, і замок декілька разів належав то Польщі, то Литві.

У 1432 році Олеська твердиня після тривалої облоги була здобута військами польського короля Владислава Варненьчика. У 1441 році король передав замок з разом з містом і навколишніми землями у вічне користування Янові із Сєнна, нащадки якого почали називатись Олеськими. Після його смерті замок і місто одержав син Петро. До Олеського замку належала тоді ціла округа — аж до границь з Волинню.

В кінці XV століття в Олеську звели костьол, який стоїть у центрі міста і досі.

Після смерті Яна із Сєнна, Олесько разом із замком одержав його син Петро, пізніше його дістали у спадщині по половині його дві дочки, а за їхніми чоловіками замок перейшов до родин Каменецьких і Гербуртів.

Найстаріші стіни замку

У 1605 р. замок з містом і частиною сіл став власністю руського магната Івана Даниловича. У І629 р. в Олеському замку народився майбутній король Польщі Ян Собєський. Є дані про те, що у Даниловича в Олеську на службі перебував батько Богдана Хмельницького -- Михайло.

За Івана Даниловича замок набрав майже сучасного вигляду. Із середньовічної твердині замок набув рис ренесансного палацу.

Ренесансний замок, збудований на давніх стінах

В Олеську Данилович будує першу школу й лікарню для селян. Оскільки син Даниловича Станіслав, єдиний його спадкоємець, загинув у боротьбі з турками, його маєтки як посаг перейшли у власність до Конєцпольських.

Відновлені замкові інтер'єри XVII ст.

Під час українсько-польської війни 1648-54 рр. замок зазнав деяких руйнувань.

У 1681 році через борги Конєцпольський змушений був віддати замок Яну Собєському, який на той час уже став польським королем. Собєський бере замок у свої руки й з 1684 по 1687 р. ремонтує його. Будуються господарські приміщення, відновлюється парк.

Замковий парк

Приблизно так розважалась вся та аристократична братія у XVII сторіччі

У 1716 р. замок переходить до сина короля — Якуба, який через три роки продає його Станіславу Жевуському. Син Жевуського, воєвода волинський Северин, щедро прикрашає інтер'єри, перетворюючи споруду в розкішний палац у стилі XVIII ст.

Ренесансні двостулкові двері, через які проходить Оксана --

єдині у замку оригінальні двері, збережені із XVII ст.

Камін

Після смерті Северина Жевуського замок починає занепадати. Всі цінні речі Жевуські перевозять у Підгорецький замок, який був їхньою головною резиденцію. Олеський же замок спочатку продається Зелінським, потім Літинським, і поступово руйнується.

У 1838 році значної шкоди будівлі завдав землетрус. Ніби цього було мало, фортецю нищать самі власники: після того, як у одній із стін знайшли замурований скарб, власники починають розбивати мури, каміни, знімати підлоги, сподіваючись ще щось. До кінця 19-го століття замок перетворюється у руїну.

Після того, як у 1880-их роках замок викупила держава, замок поступово реставрується. До 1939 року приміщення замку використовувались під сільськогосподарську жіночу школу.

Сильних руйнувань замок зазнав під час ІІ світової війни. Плюс до всього у 50-х роках у нього влучає блискавка, і замок згорів. До 1960-х років від замку залишилися самі руїни.

Вигляд замку у 50-х роках

На щастя, Борис Возницький у 1970-му році береться за реставрацію замку. Через п’ять років його було повністю відновлено. У приміщеннях розташовується музей – філія Львівської галереї мистецтв.

Сучасний вигляд

Експозиція

Отака-то історія, малята.

_ _ _

До Олеська народ добирається зазвичай на власних автівках або автобусами, однак, можна і електричкою—від залізничної станції Ожидів до Олеська всього лиш добра година спокійної пішої прогулянки, під час якої ще й можна оглянути ряд вартих уваги об’єктів.

Як ми вже неодноразово зазначали, залізничний транспорт має ряд серйозних переваг. По-перше, в поїзді значно зручніше робити розумний вигляд і читати всілякі історичні матеріали про замок, місто і його околиці, таким чином себе морально налаштовуючи на духовне збагачення від оглядин історичних пам’яток (Наплів я тут, конешно, сім мішків гречаної вовни, але хай вже буде). В автобусі як почнеш читати, то особливості наших доріг змусять не тільки відкласти вбік книжку—вже навіть на замки ніякі дивитись не захочеться, аби тільки швидше вийти з тої тарадайки десь на природу і подихати свіжим повітрям.

По-друге, в поїзді компанія сидить писками один до одного, і хочеш-не хочеш, мусить про щось балакати—а ніщо так не пришвидшує час, як весела балаканина. Незчуєшся, як ти вже на потрібній станції. Я вже мовчу про те, що перед поїздкою в електричці можна з’їсти пів кавуна і не відчувати при цьому особливих фізичних і моральних страждань. Автобус же у такій ситуації доведеться зупиняти. Здогадайтесь, чому?

Керуючись такими міркуваннями, ми з Наталею, Ірою і Оксаною (Ігор, який зазвичай любить поїхати десь світ за очі, цього разу приєднатись не зміг) для поїздки в Олесько вирішили скористатися послугами саме Укрзалізниці.

(Інформація опублікована на правах реклами – я очікую, що тепер залізничні квитки наша весела компанія мала б діставати на халяву).

По дорозі нас налякали, що йти до того Олеська від станції два дні полем і три дні лісом, і інакше, як маршруткою, ми від станції до замку не доберемось. Однак, постоявши на трасі пару хвилин, ми вирішили, що ми люди круті і на таку відстань нам маршрутка не потрібна. Виявилось, що не такий страшний дідько, як його малюють, і за якихось сорок хвилин ми вже були в Йосипівці (сусіднє з Олеськом село) і здалеку бачили замок.

Погода, всупереч всім похмурим прогнозам, випала дуже класна, ми йшли весело і бадьоро, наспівуючи різні хвацькі пісні і звільняючи придорожні яблуні і сливки від зайвого вантажу. І взагалі, все би було просто чудово, якби в Іри не натерла нога. А то Іра вже і роззувалась, і взувалась знову, а йти все одно було важко, як холєра.

На щастя, один дідич наприкінці вісімнадцятого століття при дорозі, там, де Йосипівка переходить у Олесько, побудував собі гарненький палацик з невеличким парком. За словами Ігоря, найбільшого серед нас знавця творчості Іваничука, цей палацик навіть згадується у його романі «Вода з каменю». Добре, але що має палацик 18-го століття до Іриної ноги, спитаєте ви?

Не спішіть поперед батька в пекло. Все по порядку.

За радянських часів, як це часто бувало, у палацику розмістили лікарню. До палацика ми прийшли із пізнавальною метою, але там зустріли справді щирих лікарів, які клятву Гіппократа, мабуть, пам’ятали добре, і вони нам принесли пластир, а також порадили нарвати подорожника. Це Ірі допомогло, і нога після того вже не турбувала.

У пошуках подорожника

Однак, невідомо, як би то всьо було, якби у далекому вісімнадцятьому столітті один пан не вирішив побудувати там палацик. Все на світі пов’язано, друзі мої. ))

Але палацик, зведений у стилі класицизму, рекомендуємо відвідати і вам, навіть якщо зі взуттям у вас все буде гаразд. Будинок оточений гарним парком, та й сама будівля симпатична, хоча й досить занедбана. Вклавши певні кошти, з цього місця можна зробити цукерку.

Оглянувши палац із парком, повертаємося на дорогу.

За декілька хвилин зліва при самій дорозі з’являється оточений парканом пагорб із капличкою нагорі. Це старий Олеський кіркут, єврейський цвинтар. Місце досить специфічне, подекуди видніються старезні мацеви (надгробні плити) із написами івритом. Більшість цих надгробних плит були зняті і покладені під асфальт на трасі. Тепер, як нам пізніше розказав гід у замку, на тому місці, де під асфальтом лежать ці плити, постійно трапляються аварії. Очевидно, плити потрібно повернути туди, куди вони належать.

Із пагорба відкривається гарний вид на замок--звідси він як на долоні:

Наступний об’єкт – синагога ХІХ століття. Десь за сто метрів перед костелом потрібно звернути направо, там за сквером ви її знайдете. Фактично, від неї залишилися тільки одні руїни. Споруда вже скільки стоїть без даху і ніким не доглядається. Якщо терміново не вжити заходів для її збереження, то з цим важливим свідком історії містечка можна буде розпрощатися.

Від синагоги видно церкву кінця ХІХ-поч. ХХ століття:

Оглянувши синагогу і понарікавши, який ж ми, українці, безвідповідальний народ, переходимо сквер і виходимо до костелу – найцікавішої після замку пам’ятки міста.

Як уже згадувалось, збудований він був у 15-му столітті, а саме у 1481 році. Зрозуміло, виконував він не тільки культову, а й оборонну роль. Готичний костел із потужною вежею-дзвіницею з грубезними стінами, а також старий мур навколо нього – непогано зберегли оборонний вигляд. І в мурі, і на дзвіниці видно бійниці.

Нам навіть випадково пощастило потрапити всередину костелу. На жаль, старовинні розписи (якщо вони були) не збереглися, всі розписи нові. Зараз церква належить УПЦ КП.

Склепіння

Цей портал явно старий

Помилувавшись костелом, наробивши велику кількість фоток, поспішаємо далі. Вже пів на третю, а попереду – ще стільки всього! В тому числі і головна ціль нашої мандрівки – замок.

Однак, від костелу до замку недалеко – десь 5-10 хвилин ходи. Ось і він відкривається перед нами у всі своїй красі.

Зліва бачимо бароковий монастир капуцинів 1737 року, заснований Жевуськими. Однак, до монастиря вернемося пізніше – треба поспішати до замку, адже в будні дні музей працює тільки до четвертої години.

Монастир

Велич замку заворожує погляд

--Тук-тук!
-- Хто там?

Олеський замок, який несе на собі відбитки багатьох століть, мабуть, найромантичніший з усіх наших замків. З усіх наших замків він якийсь найбільш химерний за формою, і водночас надзвичайно гармонійний. Добре видно овальний мур XIII-XIV ст., поверх якого надбудовано ренесансний палац. В поєднанні із краєвидами, які відкриваються із гори, замок справляє неповторне враження.

Панорама середмістя

Обходимо помалу замок, оглядаючи мури з контрафорсами, і вдаючи із себе великих спеціалістів, з поважним виглядом обговорюємо, яка частина з якого століття.

Дуже гарне враження справляє внутрішній двір, з криницею, гарматами і бойовою галереєю. Із останньої відкривається захоплююча панорама Олеська і мальовничих околиць.

Внутрішній двір

В музеї виставлені багато цікавих творінь мистецтва з різних часів від XIII століття. Також дуже цікаво оглядати відтворені замкові інтер’єри XVII сторіччя.

Після відвідин музею обов’язково слід прогулятися замковим парком. В парку є столики, за якими після довгої мандрівки можна перекусити.

Смак терпкого чаю з термоса і розклеєна канапка з розтопленим маслом на разом із виглядом середньовічного замку буде одним із найпозитивніших вражень за всю вашу поїздку.

При виході із території фортеці з нами розговорився вищезгаданий гід, який, вочевидь, чекав на екскурсантів. Він нам розповів багато дуже цікавих речей про замок і особливо про саме місто – інформацію, яку в Інтернеті знайти дуже складно.

Оглянувши монастир капуцинів, ми за наводкою нашого добродія попрямували назад до центру міста, де біля самого костелу відшукали дві сірі, нічим непримітні кам’яниці -- зараз там селищна рада і поліклініка. Однак, датуються ці будинки ще XVII-XVIII століттям. Що-що, а такого ми знайти в Олеську не сподівалися. Старі кам’яниці є у Львові, є у Жовкві, але в Олеську… Це знахідка.

Ось вони, ветерани цивільної архітектури Олеська. Не віриться, правда?-:))

Решта старих будинків у центрі датуються XIX—поч. ХХ сторіччя.

Як, наприклад, ось цей

Варто відвідати також старий Олеський цвинтар—від центру буквально 5 хв. ходи. Там можна знайти величезну кількість красивих мистецьких надгробків. Деякі з них –авторства відомих скульпторів Шімзерів (Цікаво було б довідатися, які саме-:))

І ще одне. Замок і оборонний костел – це не єдині фортифікаційні (тобто оборонні) споруди, які залишились від середньовічного міста. Цвинтар з протилежного від центру боку оточений земляним валом, який колись оточував все середмістя. Вал дуже добре зберігся. Вилізши на нього, перед вами знову відкриється велична панорама замку, а також костелу.

Вид на замок із валу

Одним словом, в Олеську є що дивитися. І шкода, що більшість туристів оглядають тільки на замок, залишаючи все решта поза увагою.

Отак ми собі міркували, аж поки не показалася з-за рогу наша маршрутка. За півтори години ми всі, щасливі і повні вражень, були дома.

А для тих, кому це може знадобитися, зазначимо, що маршрутки на Львів курсують щоп’ятнадцять хвилин аж до дев’ятої вечора. Так що за транспорт можна не хвилюватися.

Приємних подорожей з укртревелом!-:))

© Мандри Україною, 2010. Всі права застережено. Використання матеріалів ресурсу можливе лише за наявності посилання.

Список джерел:

1. Перш за все, О. Мацюк «Замки й фортеці Західної України»

2. Дуже приємний гід, який нам розповів багато цікавого

3. Замки й Храми України, звичайно.

4. Сайт «7 чудес України» -- досить класний ресурс, до речі.

5. Само собою, Вікіпедія—Вільна енциклопедія.

6. Сайт ресторану «Гридниця» -- теж містить корисну інформацію.

© 2010, Мандри Україною. Всі права застережено. Будь-яке використання матеріялів сайту можливе лише за наявності гіперпосилання на нього.