Про кота Бучацького

Про кота Бучацького.
Вже було стемніло, і ми хотіли йти десь повечеряти, а потім потроху рухатись до готелю. Але стежка до замку вигдядала більш-менш освітленою, і люди нею якісь трохи ходили, і від костелу це ніби було недалеко. В результаті, ми таки піддались спокусі відчути романтику оповитих темрявою замкових руїн, а також насолодитись панорамою вечірнього Бучача.
На вході на замкове подвір'я нас зустрів такий собі біло-сірий кіт, подібний на сіамського. Провів нас поглядом, видно, хтів їсти. Так само, втім, як і ми.
Серед оповитих темрявою замкових руїн було тихо, спокійно і, звичайно, трохи моторошнувато. Наталя присвічувала ліхтариком то під ноги, то на роздруковані листки про замок. Ось ця вежа збудована в 16-му столітті, а поряд колись стояла замкова церква, з якої походила якась знаменита бучацька ікона... Гм.
А панорама була справді класна. Та стіна замку, що з боку міста, є найстарішою і походить ше з 14-го століття. Невідомо, чи тому, чи з іншої причини, але вона є найбільш розвалена, і з боку замкового подвір'я вона практично зрівняна із землею, і це дає можливість прекрасно оглянути місто з висоти. Лише треба дуже вважати, бо замок стоїть на горі, і по той бік стіна насправді досить висока. Зо два-три поверхи. Тому на край ставати не варто.
І поки ми розглядали костел, найкращу в Україні ратушу, шикарний монастир василіан, які звідси всі як на долоні, до нас знову приперся кіт. Сорі, котик, ми би тобі шось дали, але останню канапку вмнули ше в Язлівці.
І взагалі, якщо ти бродячий кіт, то якого хріна ти тусуєшся на безлюдному замку, а не крутишся біля якоїсь кнайпи? Тебе шо, тут шось тримає?
Чи може справді шось тримає? Може, ти душа когось з власників замку? Погано ставився до кріпаків, і тепер, ставши котом, сидиш голодний, не здатний покинути руїни свого колись шикарного замку, де ти колись управляв, бенкетував, столи прогинались від смаколиків і лились ріки вина?
Найдовше Бучач належив до двох магнатських родів - Бучацьких і Потоцьких. З якого роду походив ти? Оскільки Потоцькі правили містом пізніше, і довший час жили уже в новому палаці, а не в замку, ми з Наталею вирішили, що він, ймовірніше, хтось із Бучацьких.
Сорі, Бучацький, ми змерзли і звалюємо звідси. Не переживай, нагодує ще тебе хтось. А колись, може навіть відбудують твій рідний замок.
Вранці, погулявши містом і маючи ще годинку до автобуса, вирішили ще раз піднятись на замок. Оглянути панораму міста, і сам замок, при світлі. Коли ми стояли над тим самим урвищем (стіна з боку міста), Наталя згадала, що нема десь нашого Бучацького... Не встиг я шось відповісти, як, з'явившись ніби з-під землі, він вже до нас навіть не біг, а майже летів. Серце зраділо, але нам знову стало незручно. Чувак, ми знову ніц для тебе не маємо. Ні ковбаски, ані навіть сирка... Є хіба яблучна булочка, що залишилась зі сніданку, але де ти то будеш їв...
Але я все-таки витягнув кавальчик, на всяк випадок. І що ви думаєте? Він на нього просто накинувся! Як і на всі наступні. Шкода, що більше нічого нема, але і так приємно, хоч трохи нагодували. Бувай здоров, Бучацький.
Як будете на замку в Бучачі, він, мабуть, Вас так само сам знайде. Передавайте йому привіт. Він не буде м'явкати, але як будете мати чим, то пригостіть його. Він може бути насправді дуже голодний...
Хоча, може бродячого кота хтось не побоїться взяти до себе. Але не факт, що він погодиться покинути свій зруйнований, але такий дорогий серцю рідний замок.